Прислужниця Ортанз приходила лише на годину вранці й на дві години пополудні. Весь день вона працювала як прислуга в бакалійній крамниці на вулиці Вів'єн біля Пошти. Це була особистість, що заслуговувала довіри… У нас вона підробляла… Їй не пощастило, вона змушена була викручуватися після того, як її чоловік втратив усе, коли спробував заробити на водогоні. А ще у неї були двоє хлопчаків ще й тітка на додачу… Просвітку не було… Вона розповідала все моїй матері, що лежала розпластана в ліжку. Одного ранку ми з батьком спустили маму вниз. Прилаштували на стільці. Слід було бути обережним, аби не вдарити її об сходи й не впустити. Її посадили, підперши подушками, в кутку крамниці… так що вона могла відповідати покупцям… Це було важко… А ще треба було постійно прикладати… «цілющі» компреси.
Що стосується привабливости Ортанз, то хоч вона й гарувала, як віл, але була ще нівроку… Вона сама весь час повторювала, що ні в чому собі не відмовляє, особливо в харчуванні, але зі сном було гірше! у неї не залишалося на це часу… Її підтримували їжа та кава з молоком… Вона глушила щонайменше по десять чашок на день… У торговця фруктами вона жерла за чотирьох. Ця штучка Ортанз смішила своїми плітками навіть мою хвору матір, яка лежала на ліжку. Батько жахливо дратувався, коли заставав мене з нею в кімнаті… Він боявся, що я її взую… Я за звичкою дрочив на неї, але зовсім без азарту, не так, як в Англії… Я вже не відчував того шаленства, в цьому було навіть щось прісне, було занадто багато нещасть, щоб відчувати особливий підйом… Приїхали! Чорт забирай! Це навіть перестало бути цікавим!.. Опинитися з власною родиною в такому становищі — це жахливо… Моя макітра була нафарширована турботами… Тепер знайти місце стало значно складніше, ніж перед від'їздом. Варто було мені побачити свою скорботну матір, як я одразу ж вирушав на полювання за адресами!.. Я прочесав усі Бульвари, плавильний тигель кварталу Сантьє, околиці Біржі… До кінця серпня цей закуток і справді був найнепривітнішим з усіх кварталів… Там було жахливо брудно й задушливо… Я обійшов усі поверхи, екіпірований комірцем, краваткою-метеликом, у броньованому канотьє… Не пропустив жодної таблички… туди й назад… Джиммі Блеквелл та Карстон, експортери… Порогофф, трансакції… Токіма, для Каракаса й Конго… Еріто та Кюґельпрюн, замовлення для всієї Індії…
Знову я відчув себе зґрабним, бадьорим і рішучим. Я причісувався і йшов до вхідних дверей. Прямо на сходи. Дзвонив у одні двері й одразу ж у другі… Іноді, якщо у них справи йшли погано, доводилося відповідати на питання… Вони питали мене, чого я хочу… що вмію робити?.. На що я здатний?.. Які мої умови?.. Я губився тієї ж миті… щось бурмотів, пускав бульбашки… белькотів жалюгідні відмовки та починав задкувати… Мене раптом охоплювала паніка… Від цих інквізиторських пик мене проймав дрож… Я ставав ніби вразливішим… У мене пересихало в горлі. Це було пекло!.. Але я знову й знову намагався запропонувати себе… Дзвонив ще раз у двері навпроти… там були ті самі моторошні пики… І так разів з двадцять перед обідом… Я вже навіть не приходив їсти. У мене справді було занадто багато турбот… Я геть зголоднів! Та мені лише страшенно хотілося пити… Я взагалі не повертався б. Я відчував, які сцени мене очікують. Мати зі своїми стражданнями! Батько зі своєю механікою, спалахами гніву, бурчанням та божевільними криками… Жалюгідна перспектива!.. Я вже вислухав усі їхні компліменти!.. Зберіг на дупі все своє лайно!.. Я стояв на березі Сени й чекав другої години… Дивився, як купаються пси… Я навіть забув про свою систему… І блукав навмання! обходив увесь лівий берег… Від рогу вулиці Бак я волочився закутками… вулиця Жакоб, вулиця Турнон… Натрапляв на майже закинуті заклади… Прилавки зі зразками ґалантереї, якої вже не виробляли… навіть для провінції… Постачальники настільки жалюгідних предметів, що годі описати… І все-таки я намагався справити на них враження… Я спробував домогтися випробувального терміну у продавця церковного начиння… Я робив усе можливе… Показав свою завзятість гуртовому продавцеві риз… Я вже подумав, що вони візьмуть мене на фабрику кадил… Уже налаштувався… Я дійшов до того, що вважав їх чудовими… Але в останню мить усі надії розбилися! У Сен-Сюльпіс мене остаточно розчарували… Там теж переживали кризу… Мене випроваджували звідусіль…
Через надмірне ходіння по асфальту мої ноги аж пашіли… Як тільки була нагода, я ненадовго роззувався і швидко занурював їх у раковину умивальників. Я навчився роззуватися за одну секунду… Так я познайомився з офіціантом, який страждав зі своїми ногами ще більше, ніж я. Він прислужував уранці та ввечері й навіть пізніше, після півночі, на величезній терасі у дворі Круа-Нівер, у німецькій кнайпі. Його ноги часом так боліли, що він клав собі маленькі шматочки льоду просто в черевики… Я сам спробував так робити… Ненадовго це допомагало, але потім ставало ще гірше.