Після обіду, чекаючи, поки я проціджу бульйон, він вичавлював у себе на обличчі вугрі, вони виходили, як черв'ячки, потім він розтирав їх між брудними, гострими нігтями… Замість носа у нього був якийсь маленький качан цвітної капусти… зморщений, потрісканий… червивий… Ще й окрім усього він, здається, збільшувався… Я звернув на це його увагу.
Сьорбаючи бульйон, ми чекали, коли знову з'являться гарячково збуджені маніяки і почнуть ображати нас та обсипати погрозами… битися в судомах… та вдавати із себе казна-що… А тим часом Куртіаль брався за мене… Він усіляко намагався мене принизити… Напевне, це давало йому полегшу… Він міг заскочити мене зненацька… «Колись, Фердінане, мені потрібно буде пояснити тобі деякі основні траєкторії… та головні еліпси… Ти зовсім не знаєш великих Близнюків!.. ба навіть Ведмедицю! а це найпростіше!.. Я помітив це сьогодні вранці, коли ти говорив з тим шмаркачем… На тебе було шкода дивитися!.. Хто б міг подумати!.. А якщо одного разу хтось із наших відвідувачів прийде і запитає тебе, наприклад, про Зодіак?.. його вигляд?.. Або про Стрільця?..
Що ти зможеш відповісти? Нічого?! або майже нічого?! У кожному разі, не так уже й багато… І ми будемо дискредитовані, Фердінане! Адже нам протегує сам Фламмаріон!.. Так! Так і буде! Це не лізе ні в які ворота! Твоє невігластво! Що таке небо? Діра!.. Порожнє місце для тебе, Фердінане! І не більше! Ось! Що таке небо для Фердінана!» Тут він хапався за голову руками… І починав розгойдуватися з боку в бік, не відпускаючи її… так ніби ця новина була настільки болюча для нього… що він не може цього стерпіти!.. Він так зітхав, що мені ставало недобре.
«Але спершу про найголовніше! — раптом різко говорив він до мене… — Чуєш, передай-но мені двадцять тек! Будь-яких! Давай! Я хочу переглянути їх зараз же… Завтра вранці я зроблю висновок! Потрібно колись починати, хай йому чорт! Нехай мене не надто турбують! Повісь на двері табличку! «Засідання комітету з премій»!.. Я буду на другому поверсі, ти чуєш?.. Погода хороша, ти можеш прогулятися до цього Тапоньє-Бараньє!.. Запитай у нього, як там з нашим рекламним додатком… Іди повз «Заколот». Але не заходь! Щоб тебе не засікли! Тільки зазирни в маленьку залу, чи не видно Нещодавно?.. Якщо він уже пішов, запитай у хлопчика, але тільки від себе!.. Ти чуєш? Я тут ні до чого!.. Скільки взяла Сиберія в неділю в «четвертому» в Драг? Коли підеш, намагайся не йти повз кав'ярню! прослизни вулицею Далайрак!.. І головне, нехай мене не турбують! Мене немає тут ні для кого! Я хочу попрацювати в тиші й спокої!..» Він підіймався нагору і замикався у своєму «туніському» кабінеті. Він був ситий. І я був упевнений, що він задасть хропака… А у мене були ще адреси комітетів… треба було покінчити з цими дрібницями… Я полишав контору і розташовувався під деревами навпроти… Гарненько сховавшись за кіоском. У друкаря мені було нічого робити… Я заздалегідь знав, що він мені скаже… Я мав важливіші справи. Цілий рулон, дві тисячі етикеток, які потрібно заклеїти, для наступного номера, якщо друкар його не візьме!.. Хоча це було не ґарантовано!.. Минулої п'ятниці завдяки «Конкурсу» йому вдалося повернути частину боргу… Але ми були винні йому набагато більше! За трьома рахунками!.. і ще за газ за два місяці… та надто за перевезення…
Поки я перебував у своєму сховку, то бачив, як здалеку підійшла ціла вервечка відвідувачів… Усі вони кинулися до контори… Вони юрмилися перед вітриною… і люто торгали двері!.. Я забрав із собою дверну ручку… Вони хотіли все рознести… штовхалися… обмінювалися обуреними репліками… Вони стояли дуже довго… та гули попід дверима… На відстані в чотириста-п'ятсот метрів я чув дзижчання… Я не ворушився… не витикався… А то вони звалилися б на мене, як смерч!.. І роздерли б на шматки!.. До семи годин вечора з'являлися все нові конкурсанти… А той виродок нагорі, у своєму барлозі, напевне, все ще хропів… Якщо він, звичайно, ще не здимів… через бічні двері на вулицю…
Зрештою, поспішати було нікуди… і я міг трохи поміркувати… Минуло вже кілька років, як я пішов від Берлопа… А малий Андре… Цей огидний шмаркач, напевне, вже виріс!.. Він, мабуть, знову гарує десь в інших господарів… Швидше за все, він уже покинув стрічки… а ми часто забредали сюди удвох… Сиділи на лавці ліворуч від басейну… в очікуванні полуденного пострілу гармати… У той час ми обоє ще були учнями, але це було вже давно… Чорт забирай! Як швидко дорослішають хлопчаки! Я озирнувся в сподіванні побачити малого Андре… Хтось казав мені, що він більше не працює у Берлопа… А служить у «Санта»… Він перейшов у розряд «юнаків»… Часом мені здавалося, що я бачу його під арками… Але ні!.. Це був не він!.. Можливо, він змінив зачіску?.. Я хочу сказати, у нього волосся вже не стирчить їжачком, як тоді… Може, й тітки його вже немає?.. Він весь час бігав кудись після обіду!.. Розважитися… Напевно, я його більше ніколи не побачу… він зник назовсім… тілом і душею, про нього тепер можна лише розповідати… О! це жахливо… Навіть у молодості, коли вперше помічаєш… як втрачаєш близьких людей… друзів, яких більше ніколи не побачиш… ніколи… які зникають, як сон… і все… нічого не залишається… коли-небудь і ти так зникнеш… коли-небудь, хай не дуже скоро… Але обов'язково… розчинишся в цьому нескінченному потоці речей, людей… днів… перетворень, які на жодну секунду не зупиняються… І ти не побачиш більше навіть усіх цих паскуд, усіх цих ґаволовів, увесь цей набрід, що нудьгує під арками у своїх пенсне з парасольками та цуциками на повідку… Вони вже віддаляються… Розчиняються у сні разом з іншими… всі… вони зараз зникнуть… Це було нестерпно сумно… Ба більше, просто підло!.. У чому винні ці люди, що біжать уздовж вітрин?.. У мені здіймалось непереборне бажання… я ледь стримувався, щоб не вистрибнути зі свого сховку… і не стати перед ними… змусивши їх здригнутися… Схопити їх за одяг… шалена думка… щоб зупинити їх… щоб вони не йшли!.. Щоб вони так і застигли там!.. раз і назавжди!.. І щоб більше не бачити, як вони йдуть геть!