Усе це бридня, я знаю. Смердить гнилизною, її дихання відгонить шлунковим катаром…
А ось і хата…
Заходжу. Нарешті можу сісти… Пацанка в окулярах. Сідаю край її ліжка. Вона ще навіть з лялькою бавиться. Намагаюся трохи її розважити. Я можу бути дотепним, якщо постараюсь. А пустунка взагалі симпатюля… Вона тяжко дихає… Все ясно, це запалення… Смішу її. Вона задихається. Заспокоюю матір. Ця корова хоче скористатись із того, що я потрапив у їхній свинюшник, і також проконсультуватися. Через масу синців на стегнах. Вона задирає спідниці: безліч прожилок, як на мармурі, ще й глибокі опіки. Від кочерги. То такий її безробітний. Даю їй пораду… За допомогою стрічки роблю маленьку дуже кумедну гойдалку для потворної ляльки. Вона злітає вгору, опускається, аж до дверної ручки… Все-таки це краще, ніж говорити.
Прослуховую дівча, у неї добрячі хрипи. Але, врешті, це не так уже й страшно… Я знову її заспокоюю. Двічі повторюю ті самі слова. Саме ці повтори виснажують найбільше… Малій уже зовсім не весело. Знову починає задихатись. Я намагаюся надати допомогу. Вона синіє… Може, це якийсь дифтерит? Треба глянути… Взяти мазок?.. Завтра!..
Повернувся батечко. На свої 82 франки він може наклюкатися лише сидром, на вино забракне. «Я п'ю його кружками. Потім хочеться сцяти!» — повідомляє він мені щонайперше. П'є з горла й показує мені жестом… П'ємо разом за те, що мала нічого собі. Мене більше цікавить лялька… Я надто стомлений, аби займатися дорослими та прогнозами. Дорослі — то така сволота! До завтра я з жодним не хочу мати справи.
Мені наплювати, що мене не вважають достатньо серйозним. Я ще раз п'ю за здоров'я. Моя консультація безкоштовна, позаурочний час. Матір знову вертається до своїх стегон. Я даю останню пораду. А потім спускаюся сходами. Тротуаром накульгує якийсь песик. Він іде слідом, але на поважній відстані. Сьогодні всі липнуть до мене. Це малий фокстер'єр, чорний з білим. Мабуть, бездомний. От невдячні, ці безробітні там нагорі. Навіть не провели. Певен, що вони знову б'ються. Чую, як вони горлають. Та хай вже запхне всю свою кочергу їй у дулу! Може, це її трохи вгамує, халяву! Щоб знала, як мене турбувати!
Зараз іду у лівий бік… У напрямку до Коломб. Песик досі біжить за мною… За Аньєром буде Жонксьйон, і там мій кузен. Але песик щось надто накульгує. Дивиться на мене. Не можу бачити, як він волочиться. Напевне, краще поверну додому. Вертаюся через міст Біне та попри промислову зону. Лікарня ще не зачинена… Я кажу до пані Ортанз: «Погодуймо песика. Пошліть когось за м'ясом… Завтра вранці зателефонуємо… За ним приїде машина з «Товариства захисту тварин». На ніч його слід зачинити». Тепер я пішов спокійний. Та песик виявився дуже полохливий. Певно, його добряче били. Вулиця жорстока. Наступного дня ми ледь прочинили вікно, як він не став чекати й виплигнув на вулицю, нас він також боявся. Думав, що його хочуть покарати. Нічого не розумів. Уже нікому не вірив. У таких випадках це просто жахливо.
Ґюстен мене добре знає. Натщесерце дає чудові поради. Він експерт з вишуканого стилю. Його думці можна вірити. Він не ревнивий ні на гріш. Він більше не чекає від світу чогось особливого. Його досі гризе давнє кохання. Але він не має наміру з ним покінчити. Згадує про це дуже рідко. То була легковажна жінка. А Ґюстен — золоте серце. Він не зміниться до смерти.
А тим часом п’є потрошку…
Сон для мене — це мука. Якби я добре виспався, то не написав би жодного рядка…
«Ти міг би, — висловив думку Ґюстен, — розповідати часом щось приємне… іноді… Життя — це не завжди один бруд…» У певному сенсі це справді так. У мене просто якась манія, я надто однобокий. Ось, будь ласка, вам доказ: був час, коли мене постійно лихоманило, у мене весь час дзвеніло у вухах, та я був не такий меланхолійний… Мене навідували пречудові мрії… Моя секретарка пані Вітрув також робить мені зауваження з цього приводу. Вона добре знає мої страждання. Коли у людини широка натура, вона розтринькує свої скарби, втрачає їх із виду… Тож я сказав собі: «Ця чортова Вітрув десь їх посіяла… Мої справжні скарби… уривки леґенди… чистий екстаз… Відтепер я хочу зосередитися на цій темі…» Для певности я перелопачую всі свої папери. Нема ніде… Телефоную до Делюмеля, мого агента, крию його останніми словами… Хочу довести його, аби він аж зарохкав від злости. Та щоб його розізлити, треба добре бобу наїстися… Йому все байдуже. Він мільйонер. Радить мені взяти відпустку… Нарешті приповзає моя пані Вітрув. Я їй не довіряю. Маю для цього досить підстав. Куди ти запроторила мій шедевр? — зразу кидаюсь на неї. У мене сотня причин підозрювати саме її…