— Ви нічого не знаєте, отче?.. Я бачу, що ви не знаєте!.. О! Якби ви його бачили!.. О! Якби ви знали, що з ним стало!..
— Тсс! Тсс!.. Пан де Перейр?.. Пан де Перейр?.. — тепер він вимагав від неї відповіді… — Га? Пан де Перейр?.. — він схопив її за плечі та сопів їй просто в обличчя… У нього звело судомою рота… Він так і залишився перекошеним… І лише поступово повернувся до нормального стану…
— Але його більше немає, пане кюре!.. Ні! Його більше немає! Отже, ви нічого не знаєте!.. Його немає тут, бідолахи!.. Його більше немає тут, нещасного!.. Так ось у чому річ!.. Вам ще не сказали?..
— Швидше!.. Швидше!.. — він підштовхував її…
— Але він же мертвий!.. Його більше немає!.. Я ж вам сказала… — вона заговорила рішучіше…
— Я хочу його бачити!.. Я хочу його бачити!.. — він стояв на своєму… — Це дуже терміново!.. Тсс! Тсс! Тсс! Швидше!.. Швидше!.. — він знову навшпиньки оббіг навколо столу! Зазирнув вниз і ще в комин… Відчинив обидві шафи… Вирвав у нас ключі… й відкрив дерев'яну скриню… вивернув усі петлі… Він був у нестямі… Він не терпів, коли йому суперечать… у нього сіпалися губи…
— Пане кюре!.. Пане кюре!.. Не робіть цього!.. — вона намагалася його переконати…
— Фердінане! Благаю тебе! Скажи панові кюре!.. Це ж правда, мій хлопчику, що він помер? Скажи це пану кюре!.. — вона вчепилася в його сумку…
— Погляньте на ворота, там написано!.. Хіба це неправда, Фердінане? «Хай щастить»…
Вона чіплялася за його мисливський ріжок… А він тяг її за собою… Господиню, стіл, стільці, тарілки!..
— Досить! Досить! Це нахабство! Всі знахабніли! Знахабніли всі! Директор!.. «Майстротрон», Куртіаль! Ви чуєте?.. Тільки він!.. Ви чуєте мене?.. він знає!.. він все знає!.. «Майстротрон»! Там! Там!.. Я довго чекав цього моменту!.. Він хоче мене негайно бачити!.. Побачення!.. Побачення!.. — Він був у нестямі від люті… Вона відскочила до стіни… — Годі! Я хочу поговорити з ним!.. Мені ніхто не завадить! Хто?.. — він задер свою сутану… і почав порпатися в усіх кишенях… витягав звідти папірці… крихти, обривки газет… Він так і залишився стояти на колінах, щось бурмотів і перераховував… усі свої папірці, один за одним… він їх розглядав… знову складав… Скачував з них кульки…
— Тсс! Тсс! — почав він знову… (він не хотів, щоб ми рухалися). — Ось він!.. Це справжній!.. Так? Ти бачиш?.. Справжній манускрипт фараона!.. Так!.. — він ущипнув мене. — Ось! Юначе!.. — він тицьнув мені в долоні… якусь грудочку!.. Дві грудочки!.. — Пане директор! Пане директор!..
Чорт забирай! У нього знову почалося… Він знову очманів!.. Роззирнувся й застрибнув на стіл… і знову став кликати Куртіаля, і відлуння вторувало йому!.. він схопив мисливський ріг… і почав із силою дути в нього, потім пролунали хрипкі звуки, квакання та хрипи!..
— Він прийде!.. Він чує мене! — він повторював це разів з десять або двадцять… схопив мене за костюм, плюнув мені просто в обличчя і важко задихав у вухо… від цієї тварюки добряче тхнуло… Уривками, поступово він все-таки розповів, як він сюди потрапив… Він вийшов у Врі-Контровер, на зупинці «Департамент», за двадцять два кілометри від Блема! «Вони» переслідували його, «вони» — так говорив він, присуваючись до мене зі своєю балаканиною.
— Тсс! Тсс!.. — знову повторяв він… — Усесильні!.. Так! Так!
Він обернувся до вікна… Щоб подивитися, чи не прийшли вони? Сховався за віконницями… Потім знову підскочив… І почав оглядати всі підходи… Він надзюрив у камін… І не застібаючись… Знову повернувся до віконниць… Мабуть, він побачив тих, всесильних… засопів… захрипів, як дикий кабан…
— О! О! — звернувся він до мене… — Ніколи! Рр!.. Рр!.. Ніколи!.. — він нахилився до мене… замахав кулаками перед моїм обличчям…
Як сильно змінився цей тип після Пале-Рояля… Яким він став жорстоким!.. Неначе в ув'язненні його годували скорпіонами… Чорт забирай! він став просто нестерпним!.. Ніби випив сірчаної кислоти!.. Його годі було зупинити!.. Він ходив туди-сюди!.. Дерся на стіни!.. Погрожував… волав!.. Ми зі старою вже просто мовчали… Настільки ми були вражені… Цей буйний кюре починав сильно мені набридати… Я із задоволенням заспокоїв би його ударом ззаду!.. Я завважив годящий кілок біля вікна… Він правив нам за кочергу… Зі здоровенним наконечником… і чудовою чавунною ручкою… Йому б цього цілком вистачило… Ще одне вбивство… я на мигах показав мамусі, щоб вона на секунду відійшла… і притулилася до стіни!.. Чорт забирай! Усе ж було б краще, аби він сам замовк… і мені не довелося його чіпати… Боже мій, дідько б його вхопив!.. Яка потвора!.. Йолоп!.. Хоч би вже цей брудний засранець перестав діймати нас… У нього була манія… Він не вірив тому, що йому говорили… Був упевнений, що від нього ховають директора… Зрештою, вже не було сил його терпіти… Я сказав старій: