Еспланада була вся в химерних прикрасах… Два ряди велетенських пирогів, фантастичні кремові тістечка з балкончиками, які були забиті циганами-танцюристами у строкатій одежі, і все при світлі лампочок, що горіли, незважаючи на день. Це було цілковите марнотратство. Бабуся мала слушність. Затиснені зусібіч, ми рушили далі. Я був на рівні ніг, було стільки пилюги, що я не бачив, куди йду. Я ковтав пил, а спльовував щось на кшталт цементу… Нарешті ми дійшли до «Північного полюса»… Привітний дослідник, закутаний у хутра, щось розповідав, але так тихо, ніби по секрету, тож майже нічого не було чути. Батько зразу все нам розтлумачив. Настав час годування тюленів… Ті так гучно репетували, що годі було витримати. Невдовзі ми забралися звідти геть.
У великому Палаці Напоїв ми ще здалеку запримітили на красивому шинквасі, що обертався, чудовий безкоштовний оранжад… Але нас від нього відділяв великий натовп… Збуджений народ проривався до склянок. Спрага не має жалю. Від нас би залишилося мокре місце, якби ми наважилися туди полізти. Ми втекли через інші двері… Й пішли до тубільців…
Побачили лише одного за ґратами, він варив собі яйце. На нас він не дивився, а стояв спиною. Тут було тихо, й мій батько почав захопливо розбазікувати, він хотів посвятити нас у звичаї тропічних народів. Він ніяк не міг зупинитись, негрові це також обридло. Той сплюнув у наш бік і зайшов у свою халупу… Та я вже нічого не бачив і не міг розтулити рота. Я так надихався пилюкою, що в мене все позакладало. Ми рушили до виходу, виборсуючись то з того, то з того людського виру. Мене ще трохи потоптали біля Собору Інвалідів. Ми були настільки заштовханими, засмиканими, знеможеними від утоми й хвилювання, що не впізнавали одне одного. Назад рушили найкоротшою дорогою… Через ринок Сент-Оноре. Вдома ми щонайперше видудлили на кухні всю воду.
Зразу прийшли сусіди послухати новини: Візьйо, наш марсовий, потім парфюмер з № 27, власниця крамниці рукавичок пані Трата, кондитер Доріваль, пан Перукьєр — усі хотіли почути наші оповіді… Про все… Чи скрізь ми побували?.. Чи я не загубився?.. Скільки витратили?.. Біля кожного турнікета?..
Тато розповідав про все, наводив тисячі деталей… точних… і не дуже… Моя мати була задоволена, почувалася так, ніби їй відшкодували за все… Нарешті Оґюста всі заповажали… Вона пишалася ним… Він випинав груди. Його всі слухають… Вона, звичайно, розуміла, що то все байки… Але в цьому і полягає освіченість… Вона натерпілася недаремно… Вона довірилася не першому-ліпшому… А людині з розумом… Еге ж. Інші йолопи слухали, пороззявлявши роти… Від захоплення.
Тато змальовував їм усе нові й нові видива з легкістю, з якою видихають повітря… У нашій крамниці закрутили газ… і запанувала якась магія… Він сам давав виставу в тисячу разів дивовижнішу, ніж чотири дюжини виставок… Його не влаштовувало газове освітлення!.. Лише свічки!.. Наші знайомі, дрібні крамарі, поприходили зі своїми свічками, які познаходили десь на антресолях. Вони стали заходити до нас щовечора, аби послухати батька, й хотіли слухати його оповіді знову і знов.
Його авторитет зріс неймовірно… Ще ніхто ніколи не чув кращих оповідей. А Меон від того всього ледь не луснула у своїй норі… Їй усе переповідали, буквально дослівно…
На кінець другого тижня вона не витримала… Вийшла сама й пройшла через Пасаж… Вона скидалася на примару… У нічній сорочці. Постукала у нашу вітрину. Всі озирнулися. Вона не вимовила й слова. І приклеїла папірець, на якому було написано коротко великими друкованими літерами: «БРЕХУН»…
Усі зареготали. Чари розвіялися… Всі розійшлися по домівках… Батько вже не мав що розповідати…
Єдиною гордістю нашої крамнички був круглий столик на одній ніжці часів Людовіка XV, він стояв посередині, єдина річ, в автентичності якої ми не сумнівалися. До нього часто прицінювалися, та ми не квапились його продавати. Не було чим його замінити.
Бретонте, наші давні клієнти з Передмістя, накинули око на нього вже давно… Просили позичити його для вистави, разом з іншими людьми з вищого світу вони ставили у своїй віллі комедію. Окрім них у комедії були задіяні Пінези, Курманші та Доранжі, які мали надзвичайно косооких доньок, а також багато інших, які так чи інак були нашими клієнтами. Жиронде, Камадури та де Ламбісти, родичі послів… «Вершки» суспільства!.. Захід мав відбутися у неділю після обіду. Пані Бретонте була певна, що вона зі своєю п'єсою матиме великий успіх.
Вона з десяток разів приходила в нашу крамницю, аби нас уламати… Ми не могли їй відмовити, до того ж це був доброчинний захід.