На Вандомській площі порив вітру ще більше роздуває велику покупницю. Біля Опери вона збільшилася удвічі… у сто разів!.. Усі сусіди, як миші, кидаються їй під спідницю… Та тільки забігли — одразу сахаються назад… Потім знову кидаються туди… Панує страшенний безлад.
Песики з Пасажу скрізь скачуть, справляють свою нужду, хапають людей за задниці, кусають. Пані Жувьєн, парфюмерка з № 72, конає в нас на очах під горою бузкових квітів, це жасмин… Вона задихається… Три слони, що якраз проходять поруч, розтоптують її, обриваючи агонію… Відразу підіймаються, повільно ширячись навсебіч, тонкі струминки аромату…
Четверо кухарчуків кондитера Ларжантея бігцем тягнуть здоровенну люльку з крамниці «Магометанський тютюн», яку зазвичай розпалюють лише після шостої вечора… Біля ринку Сент-Оноре вони розбивають її чашу, коли намагаються розсунути врізнобіч павільйони: «Домашню птицю» пхнуть праворуч, а «Рибний» — ліворуч.
Та треба рухатися вперед! Особливо велетці! Тій самій! У якої груди, як планети… Нараз мене збили з ніг… Батько ще намагався мене підтримати… Але заплутався у спицях свого велосипеда… Вкусив Тома за хвіст. Той дріботів поперед нас, гавкав, але якось беззвучно…
Сторож допоміг мені підвестися… На ньому був лише верх якоїсь туніки… Внизу вона закінчувалася якимось товстелезним хвостом… Він добряче повеселив нас вилкою для запалювання газу. Запхав її собі у ніздрю, ще й так глибоко, аж до кінця.
Переходячи вулицю Ріволі, велетка перечепилася через сторожову будку на тротуарі й розчавила цілий будинок, ліфт, що випорснув з нього, вибив їй око… Натовп продовжив свій шлях руїнами. На вулиці Женер з моєї школи виходить мій товариш, горбань Еміль Оржа… Він завжди якийсь зеленкуватий, з великою плямою винного кольору під вухом… Та зараз він уже не був бридким. Став гарним, свіжим і симпатичним, я страшенно зрадів за нього.
Усі наші знайомі потрапили десь попід Пані, в її панталони, затиснуті під її спідницею, вони бігли вулицями й кварталами… Йшли за нею туди, куди та хотіла. Тиснява наростала. Мати не випускала мою руку… Все швидше й швидше… На площі Злагоди я збагнув, що вона веде нас на Виставку… Дуже мило з її боку… Вирішила всіх розважити…
Ота пані Клієнтка мала із собою всі гроші крамарів, усі монети заховала собі в панталони… Платити має вона… Побіля неї ставало дедалі спекотніше… Серед рюшів я розгледів ще тисячу підвішених речей. Поцуплені звідусіль речі… На ходу мене по довбешці гепнуло маленьке візантійське дзеркальце, так, аж ґуля вискочила, це дзеркальце ми місяцями шукали на вулиці Монторгей… Якби я міг, то закричав би про свою знахідку… Та я навіть не мав можливости його підібрати, так мене затисли… Тут нам стало ясно, що треба ще трішки потіснитися… Нас затисло в монументальній брамі, що підіймалася в небо, як вигадливий шиньйон… Думка про те, що ми не заплатили за вхід, нас добряче налякала… На щастя, нас підхопив натовп нижніх спідниць… Усі штовхаються, задихаються, рачкують… Наша Клієнтка нахиляється, щоб пройти. Може, це вже кінець?.. Може, ми вже на дні Сени?.. Зараз до нас підпливуть акули й змусять розрахуватись за все?.. Га? Так воно завжди, коли кудись пролізеш на дурняк… Тут я так пронизливо і різко зойкнув, що велетка перелякалась! Вона раптом задерла всі спідниці разом з воланами… панталони… вище голови… аж до хмар… Жахливий крижаний вітер, справжній ураган здійнявся з-під низу так, що всі аж закричали від болю… Ми застигли на набережній в тоскному чеканні, цокотіли зубами, покинуті й безпомічні. Біля причалу, де стояли три баржі, покупниця полетіла в небо!.. Усі сусіди з Пасажу зблідли настільки, що годі було когось упізнати!.. Вона всіх надурила! Велетка зі здобиччю чудових крадених речей… Виставки вже не було!.. Вона давно закрилася!.. З Кур-ла-Рен долинало вовче виття…
Саме час ушиватися… У паніці всі кинулися врозтіч… Я, хоч і був такий маленький, розчавив ненароком пані Меон…
Моя мати підібрала спідниці… Але бігла дедалі повільніше… через те, що її ноги раптом стали тонесенькі, як нитки… і водночас такі пелехаті, що зачіпалися одна за одну… як у павука… Її змотали в клубок і покотили поперед нас… Та раптом з'явилися кінні омнібуси… Мчали на страшенній швидкості… Влаштували жахливі перегони через всю Королівську вулицю… Блакитні, зелені й лимонно-жовті… Спершу тріснули дишла, а потім обривки збруї летіли через усю еспланаду аж до дерев парку Тюїльрі. Я зразу збагнув, що трапилося… Перелякався… Кричу… Підбираю… Показую, звідки треба збирати… У зворотному порядку, починаючи від тротуару біля Оранжереї… Та все даремно! Бідолашного дядька Едуара розчавили разом з його авто біля підніжжя бордоської статуї… За якусь мить він з'являється біля мосту Сольферино зі сплющеним драндулетом, що приріс до задниці, як хатка слимака… Його ведуть геть… Він має поквапитись, пошвидше рачкувати геть, тому що з'явилися сотні автомобілів… марки «Рен Серполе» з салону… Їхні вогні миготять біля Тріумфальної арки. Вони мчать щодуху разом з нами…