Бабусі було не дуже смішно та вона хотіла мене розважити… У нас удома було невесело… Вона це розуміла… Та й задоволення надармівщину… Ми ще трохи постояли… Коли ми нарешті пішли від тих стариганів з їхньою грою, вже смеркало…
Будиночки Кароліни стояли ледь не на краю світу… за долиною Мареше… яка тоді сягала аж до Ашер… Аби не провалитися в багно й не втонути в розмоклій землі, ми йшли одне за одним по дошках… Треба було пильнувати, щоб не зачепитися за теплиці та довгі ряди саджанців… Я ще й досі хихотів, ступаючи за Бабусею… Балансуючи, пригадував вдалі дотепи… «Ти справді повеселився? — запитувала вона в мене. — Скажи-но, Фердінане?»
Запитань я не любив. Тож одразу ставав мовчакуватим… Відвертість приносить тільки біду.
Нарешті ми добулись до вулиці Плезанс. Справжня робота починалася саме тут. Збирання квартплати не обходилося без драм… та протестів пожильців. Спершу вони сотали нам нерви, а потім платили лише частину грошей… Всього не платили ніколи… Захищалися всіма способами… Помпа була завжди зламана… Взаємні закиди не вщухали… Вони горлопанили з найменшого приводу, ще до того, як Бабуся розтуляла рота… Туалети в них повиходили з ладу… Скаргам не було кінця… з усіх вікон халупи… Вони вимагали, аби ми їх поремонтували… До того ж негайно!.. Боялися, що з них здеруть три шкури… Кричали, аби тільки не зайшла мова про рахунки… Не хотіли навіть поглянути на них… Нечистоти зі щільно прикритого резервуару розтікалися аж до вулиці… Узимку все це підмерзало і від найменшого доторку крига тріскалася… Зазвичай це коштувало вісімдесят франків… Ці скоти все перегидили!.. То був їхній своєрідний реванш… А ще вони штампували дітей… Щораз у них з'являлися нові… Одягу для всіх бракувало, так що деякі вже ходили зовсім голі… Спати їх клали в шафу…
Найбільші п'яниці й зайди і поготів вважали нас за останніх ідіотів… Вони з цікавістю спостерігали за тим, як ми намагаємося скрізь навести лад. Навіть спускалися з нами у підвал… коли ми йшли за дрючком, яким пробивали забиті стічні труби… Тут було не до жартів… Бабуся великими шпильками високо підколювала свої спідниці, залишаючи лише коротку сорочку. А потім бралася до справи… Нам було потрібно багато гарячої води. Її приносили в глечику від шевця навпроти. Пожильці не дали б її ні за які гроші. Кароліна длубалася в глибині резервуара з нечистотами. Вона рішуче пхала туди дрючок, прочищала забиті отвори. Та дрючка не вистачало. Вона занурюювала туди обидві руки, квартиранти приходили разом з дітиськами подивитися, як витягають їхнє лайно, а потім папір… ганчір'я… Вони зумисне забивали труби… Кароліна була не з гидливих, вона нічого не боялася…
Коли пожильці бачили, що вона все зробила й знову все стікає як треба… То цінували її зусилля… Не хотіли залишатися осторонь… Врешті вони бралися нам допомагати… Потім пропонували перехилити чарчину… Бабуся пила з ними… Вона не тримала зла… Усі вітали одне одного з Новим роком… від щирого серця… Байдуже, що треба було віддати гроші… Вони не були дріб'язковими… Якби вона захотіла їх вигнати, вони б мали час для помсти… Ще до переїзду розгромили б усю буду… Обидва будинки вже були в проломах… Щораз ми намагалися їх заткнути… Все було даремно… Вони постійно пробивали їх знову… Ми спеціально перли із собою замазку… Труби, антресолі, стіни й підлога нагадували якесь латане лахміття… Та найбільше потерпав умивальник у туалеті… Він був весь потрісканий на краях… Бабуся не могла втримати сліз, коли бачила, в якому він стані. Решітка паркану також мала жахливий вигляд. Скручена… Ніби лакриця… Якось до них приставили дуже добросерду стару консьєржку… Вона не протрималася й тижня… Бідна бабця втекла в паніці… Першого ж тижня двоє пожильців намагалися її задушити… у ліжку… через якісь верети…
Будиночки, про які я розповідаю, досі там. Змінилася тільки назва — з вулиці Весела стала вулиця Гнила… Якраз була така мода…
Змінилося безліч пожильців, одинаків, сімейних, цілі покоління… Вони продовжували дірявити стіни, це саме робили щури, миші, цвіркуни й мокриці… Ті діри вже ніхто не затикав… Усе це перейшло до дядька Едуара. Будинки так понищилися, що згодом стали виглядати, як решето. Ніхто вже не платив за квартири… Пожильці постаріли і втомилися від безкінечних суперечок… Мій дядько, певна річ, також… Навіть туалети врешті їм набридли… Їх більше не нищили. Їх просто не було. Там влаштували комірчини. Складали туди свої візки, лійки та вугілля… Тепер навіть не було достоту відомо, хто взагалі живе у цих будинках… За актом комісії вони підлягають знесенню… Й скоро зникнуть… Здається, зараз там мешкає чотири родини… А може, набагато більше… Начебто португальці…