Ніхто вже не намагається дотримуватись порядку. Бабуся так старалася, та все було даремно… По суті, від цього вона й померла… Вона довше, ніж зазвичай, поралася спершу в холодній, а потім у гарячій воді… У січні, на сильному вітрі, вона конопатила паклею помпу і розморожувала крани.
Навколо ходили пожильці зі свічками, аби присвітити нам та поглянути, як просувається робота. З оплатою вони просили ще трохи зачекати. Ми мали зайти знову наступного тижня… Ми вирушили назад до вокзалу…
Біля касового віконечка Бабуся Кароліна відчула запаморочення й ухопилася за поручні… Це було так не схоже на неї… Починалася лихоманка… Ми знову перейшли через площу, зайшли у кав'ярню… Чекаючи на потяг, випили один грог на двох… Коли дісталися до вокзалу Сен-Лазар, вона зразу пішла додому. Не мала більше сил… Почався жар, дуже сильний, як тоді у мене в Пасажі, але в неї був грип, а потім почалася пневмонія… Лікар навідувався вранці та ввечері… Вона була в такому тяжкому стані, що ми не знали, що й казати сусідам у Пасажі…
Дядько Едуар човником курсував між крамницею та її помешканням… Стан щораз погіршувався… Вона вже не хотіла міряти температури, не хотіла, щоб знали, скільки там градусів… Та залишалась при повній свідомості… Том ховався за меблями, не рухався, майже не їв… Мій дядько притяг у крамницю кисень у здоровенному балоні.
Якось увечері мати не повернулась до обіду… Наступного дня ще до світанку дядько Едуар розштовхав мене у ліжку й наказав негайно вдягатися. Сказав мені: «Треба попрощатися з Бабусею…» Я ще не зовсім уторопав… Ще не прокинувся… Ми йшли швидким кроком… Вулицею Роше… Консьєржка була на ногах… Спеціально принесла лампу, аби присвітити нам у коридорі… Нагорі у передпокої мати ридала, стоячи на колінах поряд зі стільцем. Усе тужила й постогнувала, ніби від болю… Батько стояв… Нічого не казав… Лише раз по раз виходив на сходовий майданчик і вертався… Зиркав на годинника… Смикав собі вуса… Потім крізь прочинені двері я побачив Бабусю на ліжку в дальній кімнаті… Вона тяжко дихала, хрипіла, задихалася, видавала жахливі звуки… Лікар якраз пішов… Потис усім руки… Потім мені дозволили зайти… Я бачив, як тяжко дихала Бабуся. Її обличчя стало тепер жовтувато-червоним, було вкрите потом, воно здавалося маскою, що поступово розплавляється… Глянула на мене пильно, але все ще ласкаво, моя Бабуся. Мені сказали її поцілувати… Я вже сперся об ліжко… Вона жестом зупинила мене… Ледь усміхнулася… Хотіла щось сказати… У глибині горла в неї хрипіло, хрип не припинявся… Нарешті вона затамувала його… і ніжно, як могла… «Добре працюй, мій малий Фердінане!», — прошепотіла вона… Я не боявся її… Загалом, ми розуміли одне одного… Зрештою, потім я добре працював… Та це нікого не стосується…
Моїй матері вона також хотіла щось сказати. «Клеманс, моя дівчинко… слухай уважно… не забувай про себе… прошу тебе…» — змогла вона промовити… І тут уже зовсім почала задихатися… Подала нам знак, щоб ми вийшли… Ми перейшли в сусідню кімнату… Всі послухали її… Ми чули її хрипи… Ними була заповнена вся квартира… Принаймні годину ми сиділи, як спаралізовані. Дядько повернувся до дверей. Він дуже хотів її бачити. Він не наважувався виявити непослух. Лише прочинив двері, стало краще чути… щось таке, ніби гикавка… Моя мати нараз випросталась… Різко зойкнула! Ніби їй затисли горло. Вона впала як підкошена на килим, між фотелем і моїм дядьком… Її рука так сильно затисла рот, що годі було розтулити…
Коли вона опам'яталася, почала кричати без упину: «Мама померла!..» Вона вже нічого не помічала навколо… Мій дядько залишився чергувати біля неї… Ми повернулися в Пасаж у фіакрі…
Зачинили крамницю. Опустили штори… Нам було трохи соромно… Ми почувалися винними… Не наважувалися поворухнутись, аби не сполохати горе… Ми з мамою плакали навіть за столом. Нічого не могли їсти… Нічого вже не хотіли… Ми й так не займали багато місця, та нам хотілося змізерніти ще більше… Просити пробачення в кого-небудь, у всіх… Ми пробачали одне одному… Обіцяли завжди любити… Боялися загубитись назавжди… як Кароліна…