Усіх привела до тями сирена. Одні потяглися до клозету. Інші прилипли до ілюмінаторів… Здаля портові дамби виглядали як мереживо з паль… Ми дивимося на Англію, ніби опинилися на тому світі…
Тут також є скелі й більше зелені… Але зелень була темніша, а скелі зовсім голі порівняно з протилежним берегом… Вода була зараз зовсім спокійна… Тепер було б легко блювати… Та позиви припинилися.
Проте від тремтіння можна було повибивати собі всі зуби… Моя мати раз по раз схлипувала від надмірного блювання… Я був весь у синцях… У наших рядах запанувала велика тиша, острах і хвилювання перед причалюванням. Покійники не могли б поводитися тихіше.
Пароплав кидає якір, смикається ще двічі-тричі й нарешті завмирає. Ми порпаємося, шукаючи квитки… Після митниці намагаємося привести себе доладу. Моя мати відтискає воду зі спідниці, з неї течуть цілі струмки. Батько сильно пошарпаний, у нього бракує кінчика вуса. Я намагаюся не дивитись на батька, під оком у нього красується синець. Він притуляє до нього хустинку… Всі потроху заспокоюються. Дорога ще трохи гойдається перед нами. Ми йдемо попри крамниці, малесенькі, як тут прийнято, із зачиненими віконницями й крихітними сходинками, пофарбованими у біле.
Мати робила все можливе, щоб не затримувати нас, та все одно шкутильгала позаду… Ми хотіли якомога швидше знайти готель і винайняти там номер, аби вона могла відпочити… хоч трохи… Потрапити до Лондона ми вже не прагнемо, ми надто змокли… Ми точно підхопимо якусь болячку, коли рушимо далі… Та й взуття не витримає. Ми чалапаємо просто по багнюці, й взуття так голосно чвакає, ніби йде ціла череда.
Аж ось і готель… На фасаді напис позолоченими літерами… Та опинившись перед готелем, нам стало страшно… Повернули назад… Дощ припустив іще дужче. Ми спробували прикинути, скільки тут коштують хоча б якісь дрібнички… Вигляд чужих грошей нас налякав… Заходимо в чайну… Там нас зрозуміють… Тільки-но ми сіли, поглянули на свою валізу… А то не наша!.. На митниці серед штовханини ми помилилися!.. Квапливо вартаємо назад… Нашої валізи нема!.. А ту, яка в нас опинилася, віддають начальникові вокзалу… Так що врешті ми залишилися ні з чим!.. Гірше годі й уявити!.. Таке могло трапитися лише з нами!.. У певному сенсі це справді так… Мій батько має слушність… Ми не мали, у що перевдягнутися… не залишилося жодної сорочки! Та все-таки треба було йти… У селі на нас стали звертати увагу: волочаться собі троє, закляклі й промоклі до нитки. Справжнісінькі цигани! Слід було вибрати, якою дорогою йти далі… Ми звернули на першу-ліпшу… За останнім будинком…
«Брайтон»… було написано на вказівнику, він за чотирнадцять миль звідси… То не біда, адже ми завжди ходили далеко пішки. Щоправда, ми ніколи не ходили разом. Мій батько весь час тримається попереду… Він не надто пишається тим, що йде з нами… Навіть тепер, змоклий, брудний, знеможений, він намагається відокремитися… Сама лише думка про те, що ми можемо до нього заговорити, спричиняє в нього страждання… Він тримає дистанцію.
Моя мати вже висолопила язика, так боляче їй тягти за собою ногу. Вона хекає, як побитий пес.
Дорога звивається серед скель. Дощ припускає. Унизу, в проваллі, заповненому хмарами й уламками каміння, реве океан.
Моряцький кашкет мого батька насунутий майже до підборіддя. Його плащ так облягає форми, що зад нагадує цибулину.
Мати дибає й на ходу знімає капелюшок, той самий, з ластівками й вишеньками. Вона залишає його на згадку кущеві… Чайки, що втекли від бурі, ширяли навколо нас і страшенно кричали. Напевне, вони були здивовані, що й ми опинилися тут серед хмар… Згинаючись під поривами вітру, ми брели далі… Скелі, підйоми, як хвилі, знову й знов… безкінечно… Батько поступово зникає в тумані… Розчиняється в струменях зливи… Видно, як він стає дедалі меншим удалечині, на іншому схилі.
«Піднімемося ще на цей пагорб, Фердінане!.. І я перепочину! Як ти гадаєш, він уже бачить той Бріштон, чи як його? Думаєш, це ще далеко?..» Вона вже геть вибилась із сил. Сісти ніде. Всі узбіччя розмокли… Її одяг збігся так, що рукави доходили лише до ліктів… Черевики роздулися, як бурдюки… Раптом нога матері підгинається… Підкошується під її вагою… І вона падає вниз, у рівчак… Її голову затисло… Вона не може навіть поворухнутися… Пускає бульбашки, як жаба… Дощ в Англії — це океан, що висить у повітрі… В ньому поступово тонеш…