Я спробував розібратися в значенні тих уривків слів та вчинків, які збереглися в пам'яті… Потроху я все пригадав… Задумав це Антуан? Чи малий Робер?.. Може, це вони все влаштували?.. Гади… Коли я підвівся, то вже не відчував під собою ніг. Ішов вулицею, як п'яний… На мене озиралися перехожі… Я довго стояв, заховавшись у тунельчику біля брами Сен-Дені, не наважувався вилізти з діри… Здалеку я спостерігав за омнібусами, що пропливали у хвилях спеки… Мені стало геть млосно… У Пасаж я повернувся зовсім пізно… Сказав, що в мене болить живіт… Таким чином уник розпитувань… У мене справді почалися такі спазми, що я не міг заснути… Наступного ранку я пішов дуже рано, мені не терпілось про все дізнатися…
Коли я зайшов у майстерню, уважно подивився на всіх трьох… У них був цілком безтурботний вигляд… і в цієї курви… і в Антуана… і в пацана!.. Коли я оголосив їм, що коштовність загублено… Вони були просто ошелешені!.. Для них то був як грім серед ясного неба…
— Як, Фердінане? Ви впевнені? Ви добре подивилися в себе?.. Ану виверніть ваші кишені!.. Тут нічого не знаходили!.. Еге ж, Робере? Ти нічого не бачив? Ти ж замітав!.. Ану пройдися ще раз!..
Вони так суворо зі мною розмовляли, що я почав пхикати… І тут у дзеркалі я помітив, як вони обмінюються знаками… Антуан намагався не дивитися на мене… Весь час повертався до мене спиною, вдавав, що налаштовує свій точильний брусок… А вона й далі молола язиком… Хотіла, щоб я заплутався й став суперечити самому собі.
— Ви пам'ятаєте, коли були в Тракар? Ви ж казали, що йдете туди?.. Не в них загубили? Точно?..
Я дивився на долівку… Все це було так огидно, спершу розпуста, а потім ще це… Годі було на щось сподіватися. Я добряче вляпався… Навіть якби я розповів, у чому річ, мені б усе одно не повірили… Та й що б це змінило?..
— Господар повертається післязавтра… До цього часу спробуйте її знайти!.. З допомогою Робера!..
Оце так справи… Я влип у будь-якому разі!.. Якщо я розповім, як усе було насправді, мене вважатимуть брехуном, огидним, мерзенним покидьком… який, намагаючись зняти із себе вину, поливає брудом свою добру господарку… який не має ні краплі совісти… Ні, це вже просто верх нахабства… жахливий наклеп… Витончена підлість… Годі й намагатися щось там розкрити… Зрештою, я й не мав особливого бажання… У мене зовсім зник апетит… Голова тріщала… думки плуталися…
Моїй матері я здавався дивним, приглядаючись до виразу мого обличчя, вона запитувала себе, яку хворобу я міг підчепити. Від страху мені зводило шлунок… Я хотів зникнути… схуднути до такої міри, щоб від мене нічого не залишилось…
Батько діставав уїдливими зауваженнями… «Може, ти закохався?.. Хіба вже весна?.. Може, у тебе фурункул на задниці вискочив?» Коли ми залишилися вдвох, він спитав мене: «Може, ти підчепив трипер?..» Я вже просто не знав, куди тікати, в який кут забитися…
Ґорлож, який завжди запізнювався, поїхав не тою дорогою, він подовгу затримувався то в тому, то в тому місті… З'явився лише в середу, тоді як його чекали в неділю… Наступного ранку, коли я прийшов на роботу, він був на кухні, гострив леза… Я застиг як укопаний в нього за спиною… Не наважувався пройти в коридор. Чекав, що він заговорить до мене. Я ледь не помирав зі страху. Не знав, що говорити. Він уже мав про все знати. Нарешті я простяг руку. Він глянув на мене зизим оком… Навіть не обернувся… І знову взявся за свої інструменти. Мене для нього більше не існувало… Тоді я зайшов до майстерні. Мною так тіпало, що я забув половину комплекту в стінній шафі, тільки б поскоріш здиміти… Ніхто про мене навіть не згадав… Вони всі були там, у тій кімнатці, цілковито поглинуті роботою… Я вийшов, не зронивши ні слова… Й пішов світ за очі… На щастя, в мене вже виробилась звичка… Я йшов ніби уві сні… На вулиці Реомюра мене кинуло в холодний піт… На великому майдані я довго тинявся від лавки до лавки… Незважаючи ні на що, я все-таки намагався зайти в крамницю… Але не міг туди ввійти… Так мною тіпало, коли я взявся за дверну ручку… Я не міг відчинити дверей… Мені здавалося, що всі мене переслідують…