У такому стані я перебував багато годин… Увесь ранок. І навіть ще по обіді, весь час з лавки на лавку, все далі й далі… до самого скверу Лувуа… тупо витріщався на вітрини… я вже не мав сил іти. Я не міг повернутися до Ґорложа… Краще піти до батьків… Хоча це також мене лякало… та все-таки це було ближче… Якраз поряд зі сквером Лувуа… Дивна річ, але часом вільно дихати можеш лише в найогидніших місцях…
Разом зі своїм ідіотським мотлохом я двічі чи тричі обійшов Банк де Франс… нараз, зібравшись на силі, я ввійшов у Пасаж… Мій батько був уже там, на порозі наших дверей… Очевидно, вже чекав на мене… Те, як він сказав мені, аби я заходив, розвіяло всі мої сумніви… Вибухнула гроза… З першої ж миті він став так затинатися, що замість слів у нього виривалося щось на кшталт пари… Його годі було зрозуміти. Замість слів вилітали перекоти грому… Кашкет злітав, як у бурю… То туди, то сюди… Він лупив по ньому… Розбивав собі кулаки… Його фізія роздулася і побуряковіла… з мертвотно-блідими зморшками… Потім колір змінився… Він увесь став фіолетовим…
Остовпівши, я витріщився на нього… цікаво, може він стане синім… чи жовтим? Мене повністю накрило його люттю, так що я вже нічого не відчував… Він гамселив по меблях, перекидав їх, намагаючись зламати. Я думав, що він все переверне… Він так несамовито кусав свій язик, що той перетворився у великий безформний корок з тухлятини, готовий випорснути… Але він не випорснув… Усе так і залишалося… Він почав задихатися… Більше вже не міг…
Раптом він вискочив на вулицю й побіг у глиб Пасажу. Здавалося, ще трохи — й він злетить, настільки він був роздутим… нестримним… огидним…
Мати залишилася зі мною… Вона знову взялася обсмоктувати весь цей маразм, усі подробиці катастрофи, що відбулася… Ті самі думки… та сама приреченість…
Приходив пан Ґорлож і години дві проводив з нами бесіду… Він знав усе… Все встиг обговорити… навіть Майбутнє. «З цією дитиною ви ще спізнаєте горя!.. Він ще малий, але вже розбещений! Який негідник!.. Я так вірив йому!.. У нього починало все налагоджуватись…»
То були його останні слова!.. Мати побоювалася, що він може подати в суд… і мене на місці заарештують… Вона не наважувалася заперечувати… Вона анітрохи не сумнівалася… Що мене обманули… Та було б ліпше, якби я зразу про все розповів… Для чого сперечатися… Й налаштовувати проти себе господаря… Це була найменш скандальна версія!.. Вони би поступово виплатили все. Звичайно, мої батьки… Про це вже було домовлено!..
— Хто намовив тебе це зробити? — зі слізьми на очах питала вона мене. — Куди ти дів цю коштовність?.. Та признайся! Мій хлопчику! Тебе за це не з'їдять!.. Я нічого не скажу твоєму батькові!.. Присягаюся!.. Ти мені віриш?.. Підемо до неї разом… Якщо ти віддав це жінці! Скажи-но скоріше, поки він не повернувся! Може, вона поверне його за невелику винагороду?.. Ти добре її знаєш? Як ти гадаєш? Тоді все можна залагодити! Ми нічого нікому не скажемо!..
Я чекав, коли вона закінчить, аби хоча б спробувати пояснити їй бодай щось… Саме цієї миті повернувся батько… Він зовсім не охолов… Узявся гамселити по столу й — наскільки то було можливо — в перегородки!.. Двома стиснутими кулаками! Весь час випускаючи пару… Варто було йому зупинитися хоча б на мить, як він починав хвицати ногами! Гнів розпирав його, він тряс задом, як віслюк! Виламував простінки… Намагався завалити весь будинок… Щоб трохи розрядитися, він перекинув буфет… Сцени шаленства й руйнування тривали всю ніч… Від обурення він то ставав дибки, то опускався на чотири лапи!.. Й гавкав, як дог… У проміжках між нападами люті обоє сперечалися про мене… А в мене й гадки не було щось їм пояснювати…