— Та що ти, любий! Ось побачиш!..
— Помовч! Ох! Заткнись, дурепо! Дай мені доказати! Мені тут слова сказати не дають! Говорити можете лише ви! Як? Цей песиголовець? Цей малий злочинець! Цей негідник ще досі не розкаявся у своєму огидному злочині! Брудному, мерзенному вчинкові! Він тут! Він просто насміхається з нас!.. Просто знущається!.. Але це ж несправедливо, слово чести! Це все одно, що плюнути у власну пику!.. Це просто жах!.. Через одне слово Едуара! Цього жалюгідного блазня! Всі тепер торочать лише про подорожі! Свобода! Ще б пак! Ну, вперед! Яке безумство!.. Ти тільки трішки подумай головою, моя бідолашко, адже ми не заплатили за нього й одного сантима!.. Ти чуєш?.. Його викуп!.. Це ж просто неможливо собі уявити!.. Просто жах!.. До чого ми докотилися? Геть подуріли! Просто огидно… Повний абсурд! Я відмовляюся брати в цьому участь! Я від цього загнуся!
Дядько Едуар здимів на самому початку вистави. Відчув, що наближається гроза… Свої папери він залишив.
— Я зайду завтра по обіді!.. На той час ви, звичайно, вже все вирішите!
Він будь-що хотів мені допомогти, та користи з того було катма… Мій батько далі обурювався. Цей план з моїм від'їздом принижував трагізм його існування… Він доскіпувався до умов… Часом зовсім втрачав контроль. Ревів як звір. Мати підвивала йому… Перераховувала всі переваги… Ціни дуже помірні… Надійний догляд… Чудове харчування… Повітря!.. Багато повітря!..
— Ти сам знаєш, Едуар — серйозна людина!.. Ти його недооцінюєш… Ти все-таки маєш визнати, що він не легковажний… Уже не хлопчик… Він не став би встрявати в сумнівні авантюри… Якщо він каже… Йому можна вірити… Ти це чудово розумієш! І все-таки!.. Давай спробуємо, Оґюсте, любий!..
— Я нікому не хочу бути зобов'язаним!..
— Але ж це не будь-хто!..
— Яке це має значення!.. А щоб вас усіх чорти забрали!
— Тоді напишемо йому розписку… Так, ніби ми його не знаємо!..
— Та плював я на розписки! Хай йому біс!
— Але ж він ніколи нас не обманював…
— Срати я хотів на твого брата!.. Ти чуєш, хай йому трястя! Срати я хотів! Нема про що говорити! Він таке ж лайно, як і всі!.. А на вас мені тим більше насрати!.. Чуєте? На всіх!
Після цього кров приливала йому до голови, голова розбухала, він пускав клуби пари й захлинався словами. Тоді вона чіплялася за нього й не відставала ні на крок. Вона була вперта… Підстерігала за рогом… Через хвору ногу вона постійно хапалася за всі стільці. Ходила тільки попри стіни…
— Оґюсте! О, як боляче ти мені зробив! Який ти грубий! О! Моя нога! Ну ось! Я її підвернула!
Ці крики не вщухали ні на мить…
Тоді він знову починав лаятися. Трощив стільці ударом кулака, просто шаленів від люті! Та все-таки вона чіплялася до нього скрізь, хай би куди він ішов… скрізь… навіть коли він підіймався сходами. Це його дратувало ще більше… Та! га! дам! Та! га! дам! Було чути її кроки на сходах… Він би із задоволенням посадив її в клітку… А сам би сховався в мишачу нору… Проходячи повз мене, мати на мигах показувала мені… що він починає здаватися… Поступово він втрачав свій запал… Навіть дозволяв підійти до нього… Вже більше не міг… Намагався відмахнутися від неї, мов від якогось неприємного запаху…
«Почекай, Клеманс, дай мені спокій!.. Прошу тебе! Дай мені спокій, дідько б тебе ухопив! Прокляття! Зараза! Постійно переслідують мене вдвох! Від вашої балаканини мене вже нудить! Хай воно горить вогнем! Та почуйте ж!..»
Та моїй добрій матері було вже байдуже, вона надто стомилася… Вона не хотіла відступати. Вона вішалася йому на шию, цілувала у вуса, обціловувала очі… Доводила його до справжніх конвульсій. Протуркотіла йому всі вуха… Нарешті він почав задихатися. Від ласк та постійної напруги його голова була мокра… Він ледве тримався на ногах. І опукою повалився на сходи. Тоді вона почала говорити про його здоров'я, про те, що його стан викликає тривогу… Мовляв, усі вже це помітили… який він блідий… Тут він почав слухати…
— Ти остаточно захворієш, любий, мій бідолашний, і все через те, що сам себе доводиш до такого стану! Якщо ти зляжеш, то нам буде ще гірше! Що з нами буде?.. Повір, буде ліпше, якщо він поїде… Його присутність погано на тебе впливає!.. Едуар це точно запримітив… Сказав мені про це перед тим, як пішов…
— Що ж тобі сказав Едуар?
— Твій чоловік довго не протягне! Якщо далі так себе розпікатиме… Він худне на очах… Усі в Пасажі це помітили. Всі про це говорять…
— Він так тобі й сказав?..
— Так, мій любий. Повір мені!.. Він не хотів, щоб я тобі це переказувала… Бачиш, який він делікатний… Ось побачиш, тобі більше не витримати… Ну що? Ти хочеш цього, скажи?..
— Чого?..
— Ну, щоб він поїхав, наш хлопець!.. Щоб дав нам трохи перепочити!.. Залишив нас удвох… Хіба ти не хочеш?
— Ах! Ні, цього ні! Ах! Ні! Ще ні! Господи! Ні! Ще ні!..
— Нумо спробуємо, Оґюсте! Подумай! Якщо ти помреш від журби, хіба це буде ліпше?..
— Помру, я? О Господи! І ти ще кажеш, що мені на це наплювати! Але це саме те, чого я хочу — смерть!.. Ох! Господи Боже!..
Раптом він випручується, виривається, збиває матір. І знову починає шаленіти^. Це йому не спадало на думку… Смерть! Боже мій!.. Його смерть!.. Він знову починає впадати в транс… Тепер він тільки про це й думає! Оговтавшись, він кидається до раковини… Хоче ковтнути води. Тарах! Бабах!!! Поковзнувся!.. Втрачає рівновагу!.. Летить догори дриґом… Падає на буфет… Відлітає до серванта… Щосили репетує… Вдаряється головою… Намагається за щось ухопитися… Все начиння сиплеться просто на нас… Увесь посуд, інструменти, люстра… Справжній водоспад… лавина… Він лежить, завалений… Його не видно… Мати гукає в купу уламків… І я: «Тату! Тату! Ти де?.. Озвися, тату!..» Він лежав випростаний, обличчям донизу… Я дивився на його червоні говноступи на плитках кухонної підлоги…
— Тату! Озвись, скажи що-небудь!.. Озвись, скажи що-небудь, мій любий!..
— Прокляття! Ніколи не маю спокою!.. Облиште мене, хай вам біс!..