Я позирав на своїх батьків, вони здригалися, тремтіли усім тілом… Вони більше не стримували сліз… Нараз я також почав скімлити. Мені було дуже соромно, я плакав, як дівчисько, я здавався собі просто огидним. Мати обхопила мене обома руками… Двері якраз почали зачинятися… Залунала команда «По вагонах!» Вона обнімала й цілувала мене так сильно, що я ледве втримався на ногах… За таких обставин з глибини її недоладного тіла підіймалась якась кінська сила ніжности… Вона наперед занурювалася в розлуку. Це немов би вивертало її, ніби її душа виходила в неї ззаду, з очей, з живота, з грудей та огортала мене зусібіч, осяваючи вокзал… Вона цілковито знемоглася… Не неї неможливо було дивитись…
— Та заспокойся вже, мамо!.. Люди з нас сміються…
Я благав її стриматись і плакав над нею серед поцілунків, свистків, штовханини… Та це було сильнішим за неї… Я вирвався з її обіймів, стрибнув на підніжку, не хотів, щоб вона почала все знову… Не наважувався признатися собі, та все-таки в глибині душі мені було навіть ніби цікаво… Мені дуже хотілося довідатись, до чого вона може дійти у своїх виявах почуттів… З яких огидних глибин вона черпала все це?..
З моїм батьком, принаймні, було простіше, він був лише брутальним тюхтієм, у нього в довбешці не було нічого, крім набору загальних фраз, ілюзій та горлання…
Ходяча купа дурощів… Але вона — то зовсім інша річ… вона зберігала все, що було в неї всередині, вона берегла всю свою музику… Навіть у найбільшій скруті… якщо її хоч трохи приголубити, вона відчувала хвилювання. Як зламана річ, розбите піаніно, в якому зачаїлися самі лише деренчливі звуки… Навіть зайшовши у вагон, я й далі боявся, що вона мене витягне звідти… Я ходив, вертався, вдавав, ніби шукаю свої речі… Став на полицю… Я шукав свою ковдру… Вовтузився нагорі… Я був дуже задоволений, коли ми рушили… Потяг від'їхав зі страшенним гуркотом… Уже проминули Аньєр, коли я нарешті вмостився… Я ще довго не міг заспокоїтися…
У Фолкстоуні мені показали начальника поїзда, це він мав наглянути за мною й попередити, коли буде моя станція. Він мав на собі червоний ремінець з маленькою течкою, що висіла на спині. Я не повинен був губити його з очей. У Четемі він подав мені знак. Я схопив свою валізу. Потяг запізнювався на дві години, люди з мого пансіону Мінвелл Коледж, які виїхали мене зустріти, повернулися назад, не дочекавшись мене. У певному сенсі мені так було й краще. Я один виходив, решта їхали далі на Лондон.
Уже споночіло, й не було жодного освітлення. Вокзал був споруджений на високих палях, ніби на ходулях… Видовжений, недоладний дерев'яний барак із запітнілими вікнами, обклеєний пістрявими афішами…
Я більше не хотів нічиєї допомоги, з мене було досить. Я вийшов через бічні двері, піднявся по рампі… Ніхто нічого мене не питав… Я більше не бачив того типа в червоно-синій уніформі, який постійно бігав за мною. Перед станцією на зовсім темній площі я роззирнувся. Місто починалося просто тут. Воно збігало в долину темними вуличками від вогника до вогника… Клейке, в’язке повітря тремтіло біля ліхтарів… Враження було гнітючим. Здалека знизу долинула музика… напевне, приносив вітер… ритурнелі… Ніби поламана карусель уночі…
Я прибув у суботу, на вулицях було людно. Всі липли до лавок. Трамвай, як ситий жираф, проповзав попри халупи, розтинаючи натовп, дзеленчав у вітринах… Юрба була густа, дикувата й схвильована, від неї відгонило намулом, тютюном, антрацитом, а також трохи печеним хлібом і сіркою, все це затягувало, огортало, сморід душив у горлі. За трамваєм натовп знову зливався, як косяк риби за шлюзами…
Водоверть була ще густішою і в'язкішою, ніж у нас. Мене з валізою притисло до групи перехожих і кидали з боку в бік. Я витріщався на високі вітрини з продуктами. Гори шинки… Купи ковбас… Мені страшенно хотілося їсти, та я не наважувався зайти. В одній кишеня мав «фунт», а в іншій — кілька су.