Дізнавшись дорогу, ми перестали поспішати… Нам треба було вилізти на гору, дуже довгий підйом!.. Пригода ще не закінчилася!.. Ми дерлися вгору зовсім повільно, вона не хотіла, щоб я стомлювався… Вона була така запопадлива. Більше не наважувалася мені набридати… Тільки боязко цілувала мене, коли ми зупинялися перепочити. Під ліхтарями вона показувала жестами, що я саме на її смак… Що вона для мене ладна на все… Приблизно на середині підйому ми сіли на скелю, звідти було добре видно, як над річкою пливуть пасма туману, прямуючи в порожнечу. На спокійній воді за ними ховалися маленькі кораблі. Їхніх вогнів уже не було видно… Потім пробилося місячне світло, а згодом хмари знову закрили все… Дівчисько все жестикулювало… Чи не хочу я ще попоїсти? Вона готова була сходити принести, очевидно, від щирого серця… Незважаючи на сильну втому, я все ж запитував себе, чи вистачило б у мене сил скинути її у виярок сильним ударом кулака під дих? Га?..
Там були скелі… Далеко внизу ряхтіла вода…
З темряви лунають голоси, з'являється ціла вервечка чоловіків зі смолоскипами, я пізнаю їх, це «менестрелі», розмальовані під негрів. Вони також підіймаються з порту… Штовхають у тумані свій візок. Ледве пхають. У них такі важезні причандали, які ще й постійно розсипаються… Якісь інструменти розгойдуються туди-сюди й деренчать… Помітивши нас, вони заговорюють із моєю дівулею… Зупиняються, розсідаються, починають сперечатися й складають увесь свій мотлох на краю лавки. Не можуть перерахувати, чи все на місці… Надто втомилися… По черзі вмивають обличчя в струмку якраз поперед нас. Й повертаються такі бліді у тьмяному передранішньому світлі, що нагадують мерців… На мить закинувши голови, вони знову схиляються й сідають на рінь… Щось там жартують з моєю кралечкою… Врешті всі починають збиратися. Рушаємо разом… Вони штовхають свій візок, тягнуть свої манатки, аби нарешті вилізти нагору. Мені йти вже не довго! Вони не хочуть розлучатися… «Meanwell College» уже за деревами, за рогом, ще один узвіз, і сад…
Світає… До хвіртки ми підходимо вже друзями. Спершу було важко розгледіти номер. Двічі-тричі довелося чиркати сірником… Нарешті!.. Дівчисько почало пхикати. Час було розлучатися!.. Я знаками дав їй зрозуміти, щоб вона тут не залишалася… йшла далі… йшла разом зі своїми приятелями… Що я обов'язково знову з нею побачуся… внизу… в порту… згодом… принагідно… Я пристрасно жестикулював. Я таки справді до неї прив'язався. Я навіть віддав їй свою ковдру, аби вона повірила… що я прийду за нею… Вона заледве могла мене зрозуміти… Я вже не знав, що б іще такого зробити… Вона обнімала мене дедалі міцніше… «Менестрелі» вмирали зі сміху, дивлячись на нашу пантоміму… Вони пародіювали наші поцілунки…
Маленьку вузьку вуличку продувало крижаним вітром… Ми вже геть виснажилися… Я ледве тримався на ногах… Наші ніжності були справді дуже кумедними… Всі вже хотіли з цим якось покінчити, це вже ставало повним ідіотизмом… ще й о такій порі… Врешті вона наважилася… Не хотіла залишатися сама й побігла вслід за комедіантами… Разом вони рушили за візком з їхніми інструментами та барабаном у величезному ящику… Дівчисько махало мені на прощання своїм ліхтариком… Нарешті вони зникли… За поворотом алеї…
Я поглянув на табличку перед дверима, в які мав увійти… Там справді було написано: «Meanwell College», ще й під цими червоними літерами: «Директор Ж. П. Мерривін». Усе сходилося, я не помилився. Я припідняв молоточок: «Цок! Цок!» Спершу ніхто не відгукнувся… Тиша… Врешті в будинку почувся якийсь порух… Я помітив, як на сходах замиготіло світло… Пробивалося крізь штори… Це викликало в мене незрозумілу відразу… Раптом мені закортіло втекти… Побігти слідом за тим дівчиськом… Наздогнати волоцюг… Ніколи не повертатись до коледжу… Я вже було розвернувся… Аж тут бац! Я ледь не наскочив на чоловічка… маленького, згорбленого, в халаті… Він випростався. Витріщився на мене… й чекав пояснень… Очевидно, це й був господар… Він виглядав схвильованим… Мав бакенбарди… руді… але вже з сивиною… На очі спадав маленький чубчик. Він невпинно повторював моє ім'я. Він вийшов до мене із саду… Це була несподіванка! Дивні манери!.. Напевне, він остерігався злодіїв… Прикриваючи свічку, він спантеличено стояв переді мною… Для бесід на вулиці було холоднувато. Він заледве підбирав потрібні слова, вітер задув його недогарок: