— Фердінане! Я… маю… вам сказати… доброго дня… Радий… що ви тут… але… ви… дуже спізнилися… що з вами трапилось?
— Абсолютно нічого… — відповів я.
Він не став наполягати й задріботів поперед мене… Нарешті він відчинив двері… Вставив ключа у замкову шпарину й ніяк не міг його витягти, так він квапився. Коли ми увійшли, він показав на мигах, аби я зачекав, посидів тут на своїй валізі… поки він прибере нагорі. На сходах він раптом щось згадав, перехилився через поручні й тицьнув у мене пальцем:
— Завтра, Фердінане! Завтра… я говоритиму з вами тільки англійською! Га! What?.. — він уже наперед розсміявся, подумавши про це… — Зачекайте трохи на мене! Wait! Один момент! Га! Бачите! Вже! Фердінане! Вже…
Він клеїв дурня…
Безкінечно довго він порпався в шухлядах, відчиняв і зачиняв двері, пересував якісь скрині. Я вже казав собі: «Він надто старається! Врешті я засну!..» Й чекав далі… В глибині коридору я бачив, як пурхає нічний метелик.
Коли очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив великий годинник… здоровенний настінний дзиґар… справді чудовий… а на мідному циферблаті крихітний фрегат невпинно витанцьовував секунди… тік! так!.. тік! так!.. Так і плив собі далі… навіваючи на мене дрімоту…
Старий і далі щось там вовтузився… Боровся з якимись речами… Пускав воду… Говорив з якоюсь жінкою… Врешті він знову спустився… Він попрацював на славу!.. Вмитий, поголений, повністю причепурений… ще й намагався тримати стиль!.. Щось на кшталт адвоката… за ним розвівалася чорна накидка… спадала з його плечей… складки… брижі… а на маківці красувалася шапчина з китичкою… Гадаю, все це було потрібно для того, щоб гідно мене зустріти. Він вочевидь хотів справити на мене враження… Жестом запросив… Я підвівся… похитуючись… Направду, я вже ледве тримався на ногах… Він намагався добирати відповідні фрази щодо моєї подорожі… Чи зразу я його знайшов… Я нічого не відповідав… Тільки йшов за ним слідом… Спершу через салон… попри фортепіано… Потім через пральню, ванну… кухню… І ось він відчиняє ще одні двері… І що я бачу… Постіль!.. Я навіть не чекав на запрошення!.. Кинувся на неї!.. Розлігся просто у верхньому одязі!.. Раптом цей малий краб оскаженів і кинувся до мене… Це на нього було геть не схоже. Став страшенно збудженим!.. Підстрибував!.. Метушився навколо ліжка!.. Він далебі не чекав такого!.. Схопив мене за черевики… Й спробував стягти…
— Черевики! Черевики! Boots! Boots! — репетував він, усе більше розпалюючись!.. Він став просто жахливим! Я забруднив його гарне ліжко… ще й покривало з квітами! Від цього йому стало зовсім зле, в нього почався напад епілепсії! «Ану відчепися! Щоб ти провалився, засранець!» — послав я його подумки… Він навіть намагався битися… Гасав по коридорах… Кликав на підмогу!.. Якби він мене лише торкнув, я не знаю, що зробив би з ним!.. Я б тоді схопився й влаштував йому добрячу прочуханку, цьому блазневі! Просто зараз!.. Я вже налаштувався!.. Наважився!.. Він був худорлявий і миршавий! Усе ще напосідав на мене зі своїми дурницями!.. Я би вивернув його, як рукавичку! Але менше з тим!.. Незважаючи на те, що він і далі розпинався, я заснув.
Годі було й уявити собі щось краще за «Meanwell College» щодо повітря і краєвиду. Місцевість була просто чудова… Із саду і навіть з вікон класної кімнати відкривався чудовий краєвид. У ясні дні було видно все довкола, панораму річки й міста, порт і доки, що громадилися біля самої води… Колії залізниць… кораблі, що відпливають… і виринають знову й знов… за пагорбом, за луками, прямуючи до моря… за Чатем… Це створювало неперевершене враження… Щоправда, коли я приїхав, був страшенний холод, а оскільки все це розташовувалося нагорі, на відкритій скелі, утримати тепло тут було практично неможливо… Вітер бився прямо об будинок… Усі зливи, всі урагани наштовхувалися на цей пагорб… У кімнатах завивав протяг, двері грюкали день і ніч. Ми жили серед справжнього смерчу. Під час бурі хлопчаки кричали, як кричать глухим, ніхто нічого не чув… Сам Господь Бог був тут безсилий! Усе це мало або провалитися крізь землю, або розвалитися. Дерева гнулися та так і залишалися зігнутими, всі галявини були завалені поламаним гіллям. Зі сказаного вже все зрозуміло… У такому суворому кліматі, серед спустошення розгоряється дикий апетит… Хлопчики стають тілистими, справжніми здорованями! Якщо, звичайно, харчів вистачає! Тільки в «Meanwell College» з цим було кепсько!.. Як то зазвичай і буває. У проспекті добряче перебільшували. За столом разом зі мною було чотирнадцять чоловік! Та ще господар з господинею… Щонайменше вісім зайвих ротів! Судячи з їдла, його подужали б і шестеро! Особливо в ті дні, коли такий сильний вітер… А рагу було як кіт наплакав!