Коли всі підвелися, пані Мерривін, перш ніж піти в класну кімнату, робила слабку спробу зацікавити мене якою-небудь річчю… «The table, стіл, ну, Фердінане!..» Я намагався не повестися на її чари. Нічого не відповідав. Пропускав її вперед… І зачаровано дивився на її стегна. У неї був чудовий задок, не лише миле личко… міцна, акуратна дупка, не велика й не маленька, туго обтягнута спідницею, м'язиста, феєрична… Божественно, цілком у моєму смаку… Цю лялечку я був ладен проковтнути, просто зжерти, їй-бо… Та мої поривання я тримав у собі. Інших вилупків у цьому закладі я цурався, як чуми. Банда шмаркачів, малих забіяк, сварливих, навіжених, дурних. Я вже втратив смак до дитячих забав… і вони не викликали в мене нічого, крім відрази… ці пацани зі своїм мавпуванням… Я вже вийшов з того віку, коли все це спокійно зносиш. Школа здавалася мені просто нестерпною… Все, що вони виробляли, всі їхні балачки… Це було просто неможливо слухати… Особливо на тлі того, що нас чекало… адже з нами швидко розберуться, як тільки ми звідси вийдемо… Якби я захотів, то трьох моїх слів, трьох жестів вистачило б, щоб розпалити цих показушних бовдурів. І від них би нічого не залишилося. Від одного вигляду того, як вони грають в cricket, у мені прокидалась ненависть… Спершу вони підстерігали мене по кутках, певна річ, щоб подражнити… Гадали, що я все-таки заговорю… Збиралися в групу чоловік з десять і курили цигарки… А я вдавав, що нічого не помічаю, чекав, коли вони підійдуть ближче. Й тоді я кидався на них з кулаками, копав по гомілці… Як у тісто! А стук, як від кеглів! Вони довго обмацували всі свої кістки… Після цього вони поводилися пристойніше… Ставали тихими, ввічливими… Часом намагалися стежити за мною… Але коли я завалив двох чи трьох… Узяли це до уваги…
Я справді був найсильнішим і, можливо, найозлобленішим… Французькі й англійські шмаркачі — однакова наволоч… Їх треба ставити на місце при першому ж знайомстві… Не можна розслаблятися ні на секунду, це треба робити зразу або ніколи! Бити! Добряче! А то вам сядуть на голову!.. Й тоді пиши пропало, гаплик. Якщо ви проґавите нагоду, тоді вам залишиться лише всиратися від страху! Якби я говорив з ними, то обов'язково пояснив би їм, що таке справжній «business»!.. Чим насправді є життя, навчання… Я б їх швидко напоумив, цих сцикунів! Вони ще нічого не знали, дітвора… Не мали зеленого поняття… Знали лише футбол… та роздивлятися свій член… а цього замало…
Заняття тривали недовго, уроки були лише вранці… Усі предмети, релігія, різні види спорту викладав пан Мерривін, він брав на себе все, він був один, він не мав інших викладачів.
Удосвіта в сандалях та в халаті він приходив нас будити. Він уже пахкав своєю маленькою глиняною люлькою. Тряс над ліжками своїм довгим ціпком, часом вдаряв, але завжди несильно. «Hello, boys! Hello, boys!» — вигукував він своїм бабським голосом. Усі йшли за ним до ванної кімнати. Там було кілька кранів, якими намагалися користуватися якомога рідше. Було надто холодно, щоб митися. А дощ не вгавав. Починаючи з грудня він перетворився на справжню повінь. Не було видно ні міста, ні порту, ні річки вдалині… Суцільний туман, велетенська вата… Часом дощі розчиняли навіть його, спершу ще було видно вогні, а потім і вони зникали. Іноді долунали гудки, позивні суден, шум починався на світанку… Скреготіла лебідка, вздовж набережної рухався куценький потяг, задихаючись і попискуючи…
Коли Мерривін заходив, то підкручував яскравіше газовий ріжок, щоб ми могли знайти свої шкарпетки. Після вмивання, ще геть мокрі, ми підтюпцем бігли до підвалу на вбогий сніданок. Молитва і breakfast! Це було єдине місце, де часом опалювали вугіллям, масним і лискучим, що диміло, як вулкан, і пахло асфальтом. Це був приємний запах, але з невеликою домішкою сірки, що ставала все відчутнішою.
На стіл подавали сосиски з грінками, але зовсім малюпусінькі! Звичайно, й те добре! Ласощі, але завжди було замало. Я був ладен проковтнути їх усі. Крізь дим полум'я кидало відблиски на звірів, Йова і ковчег… Фантастичне видиво.