Він таки був останньою сволотою, цей придурок Мерривін! Ще гидкіший, ніж усі хлопчиська разом узяті! Та ще й тупіший і впертіший… Я був певен, що цей тип у своїх окулярах таки накличе на мене біду.
Якби він і надалі був тихим і спокійним, я залишився б на шість місяців, як і було домовлено… А тепер, коли він усе зіпсував, рахунок пішов на тижні… Я сховався у своєму мовчанні. Він мене страшенно дратував… Якщо я поїду, йому ж гірше… Для його закладу це була халепа! Він сам цього бажав, сам спровокував! Справи в «Meanwell College» були кепські… Навіть зі мною спортивна команда була неповною. Він не дотягне до кінця року.
Після Різдвяних вакацій четверо не повернулися… Команда коледжу вже не могла грати в «football», навіть якщо випустити на поле Джонкінда… Коледж дихав на ладан… Залишалося вісім шмаркачів… Він поступово йшов до банкрутства… «Пітвіти» ставали дедалі зухвалішими, навіть при тому, що були легші за пір'їну й удвічі менше їли… Всі їхали геть… Вони вже не боялися поразки… Коледж ледве тримався… Футболу вже не було, це занепад!.. Старий від цього пудив у штани!.. Він ще докладав певних зусиль. Запитував мене французькою… чи хочу я йому щось сказати, поскаржитися… Чи мене не ображають інші хлопці?.. Цього лише бракувало! Чи не дуже мокрі в мене черевики?.. Може, для мене треба готувати окремо?.. Я був не проти, але перед Норою мені було соромно вдавати пестунчика й ідіота… Насправді самолюбство важливіше… Якщо вже вирішив, то треба триматися… Мірою того як вони втрачали учнів, я ставав дедалі необхіднішим… Мені постійно йшли назустріч… усміхалися до мене… із запопадливістю… Пацани також старалися щосили… Малий Джек, той, що вечорами вдавав собаку, приносив мені цукерки… й навіть листочки крес-салату, крихітні… з присмаком гірчиці… жорсткі, як щетина… вони стирчали із пліснявих ящиків на підвіконнях…
Старий переконав їх всіляко мені догоджати… Аби втримати мене принаймні до Пасхи… це була справа чести коледжу, йшлося про спорт… якщо я поїду раніше, команда остаточно пропаде… вона вже не зможе грати з «Пітвітами»…
Аби ще більше полегшити мені життя, мене звільнили від навчання. У класі я лише відволікав інших… Увесь час грюкав партою… Витріщався у вікно на туман і на рух у порту… Лущив каштани й горіхи, грав у морський бій… будував вітрильники із сірників… Заважав іншим учитися…
Ідіот поводився більш-менш, щоправда, ще досі засовував собі ручки в ніс… Часто засовував собі дві, іноді навіть чотири в одну ніздрю. Він пхав туди все, що траплялося під руку, репетував… Пив чорнило… Йому більше йшли на користь прогулянки… Він ріс, і наглядати за ним ставало дедалі важче… Я трохи жалкував, що маю покинути клас. Я не вчився, але мені було добре, мені подобалися англійські інтонації… Приємні, милозвучні, гнучкі… Як музика з іншого світу… Я не мав схильності до навчання… Мені неважко було ухилятися… Батько завжди говорив, що я дурний і тупий… Отже, це було закономірно… Мені дедалі більше подобалася самотність… Я відчував у собі впертість, силу… Звичайно, вони мусили скоритися, припинити до мене чіплятись… Вони взялися потурати моїм інстинктам, моїй схильності до блукання… Я гуляв скільки душа бажає горами й селами разом з ідіотом, його візком та іграшками…
Щойно починалися уроки, ми з Джонкіндом та господаркою вирушали в село… Назад поверталися через Четем — треба було дещо прикупити. Ідіота тримали на мотузку, прив'язаному до пояса, щоб не втік на вулицю… А втекти він міг… Спускалися до міста, крокували попри вітрини, обережно, остерігаючись коней, відстрибуючи від коліс…
Під час закупів пані Мерривін намагалася пояснити мені написи в крамницях… аби я вчився несамохіть… просто так… без жодної напруги… Я дозволяв їй говорити… Я все дивився на її обличчя, на кутики губ, які мені особливо подобалися… її усмішка… в ній було щось таке миле, викличне… Мені хотілося поцілувати її в те місце… мені це просто пекло… Я йшов позаду… Витріщався на її талію, ледь гойдливі стегна… На базар ми несли здоровенний кошик… Він нагадував колиску… Ми з Джонкіндом тримали його за ручки. Завантажували продуктами на цілий тиждень… Увесь ранок ми займалися різними закупами. Здалеку я запримітив оте дівчисько, Гвендолін. Вона й досі смажила пиріжки, змінила лише капелюшок, на ньому було ще більше квітів… Я відмовився там проходити… Навіть не намагався пояснити, в чому річ… Коли Джонкінд застуджувався, ми залишалися в коледжі, тоді Нора лягала в салоні на софу й заглиблювалася в читання, скрізь були розкидані книжки… Це була делікатна жінка, справжня мрійниця, наш витончений янгол… Вона не бруднила рук, не готувала, не прибирала постелі, не підмітала… Коли я приїхав, там мешкали дві покоївки: Флоссі та Гертруда, на вигляд досить тупі… Як вони туди потрапили? Або через дурість, або через хворобу… Обидві були вже не першої молодости… Я весь час чув, як вони вовтузилися, вони підслуховували на сходах, часом погрожували одна одній мітлами… Але не надто старалися… По закутках було повно бруду…