У неділю по обіді, коли знову починалися гімни, я стояв навколішки поряд з нею… Старий довго читав, а я двома пальцями стискав свій прутень у глибині кишені. Увечері після всіх медитацій бажання досягало найвищої сили. Малий, що мене обслуговував, на вечір був готовий, уже був задоволений… Але цього мені було недостатньо, мені хотілося її всю, повністю, хай йому біс!.. У цьому всі чари ночі… вона приходить і чинить вам опір… нападає на вас… зваблює вас… Неможливо втриматися… Через видива, які мене переповнювали, в голові була суцільна каша… У їдальні нам давали щораз менше їжі, я все частіше був змушений збирати крихти… А в спальні було так холодно, що як тільки старий ішов геть, ми одразу натягали на себе одяг…
Ліхтар під нашим вікном, той, що його запалювали під час бурі, скрипів без упину… Аби було тепліше, лягали по двоє… Дрочили нещадно… Я не мав жалю, в мене ніби вселився біс, особливо коли треба було захищатися від нападів уяви… Я просто пожирав Нору в усій її красі, з усіма її вигинами… При цьому я роздирав подушку. Я розірвав би і її на шматки, був готовий вкусити її за нутрощі, випити зсередини весь сік… висмоктати все, нічого не залишити, всю кров до краплі… Та краще було плюндрувати свою постіль, повністю скидати білизну… ніж дозволяти самій Норі чи комусь іншому вигулювати мене! Я таки добре зрозумів, звідки віє вітер: задниця для закоханих — це як танець фарандола! Це караван божевільних! Провалля, діра, ось! Я душив його, отой кран… Скручував з нього щось на кшалт равликової спіралі, але з нього нічого не йшло… А! Ні! Жалюгідна істота, з якої скрапує, гірша за сміття!.. До дідька мерзенні зізнання!.. Так! Так! Я кохаю тебе! Обожнюю тебе! Так! Так! Я не хочу здохнути, як йолоп!.. Не треба соромитись, це свято! Змиємо все! Це нуга! Це невинність!.. Ще малим я зрозумів, що то за маленька прикраса! Інтуїтивно! Я пливу! В гондолі! От падло — це мода!.. Гребу вперед, весла в мене у ширіньці! Дінь-дінь-дон! Не хочу подохнути з повією! З віршами у писку! Так!
Окрім моїх молитов, я випробував ще й інше… Лукавий дух злягання дерся по всіх стежках, ховався за кожним кущем… Ми влаштовували довжелезні прогулянки з ідіотом і кралечкою, я обійшов усі села Рочестера…
Ми знали всі долини, всі дороги й мости. Я часто дивився на небо, аби відволіктися. Під час припливів воно міняло колір… У годину затишшя на землі на небокраї з'являлися зовсім рожеві хмарки… а потім поля ставали блакитними…
Місто було розташоване так, що дахи будинків ніби перекочувалися берегом річки, здавалося, ніби це лавина, якісь тварини… величезне чорне стадо, що збилося докупи в тумані й спускається з села… Все це парувало в жовтому й бузковому серпанку…
Даремно обирала вона манівці й робила довгі зупинки, це не надихало мене на зізнання… навіть коли прогулянки тривали годинами, навіть коли ми поверталися додому маленькими вуличками… Якось пізньої пори, коли вечір переходив у ніч, на мосту через Струд… ми просто дивилися на річку… на чорториї попід арками мосту… вдалині було чути відлуння дзвонів… ген-ген… із сіл… Тоді вона взяла мене за руку й поцілувала її… Я був дуже схвильований і не забирав руки… Я навіть не поворухнувся… Ніхто не міг бачити… Я нічого не сказав, стояв, не рухаючись… Вона ні про що не здогадалася… Головне, що я вистояв… Що дорожче це мені давалося, то сильнішим я ставав… Вона не одержить мене, вампірка! Навіть якби вона була в тисячу разів кльовіша! Почнімо з того, що вона спала з іншим, з тим куцим макакою! Що людина молодша, то огиднішими виглядають для неї старигани, які трахаються… Якби я заговорив з нею, то спробував би дізнатися, чому він? Чому саме він, такий потворний? Тут була якась невідповідність!.. Можливо, я трохи ревнував?.. Безперечно! Та й справді, на це неможливо було спокійно дивитися… а ще ці його куценькі ручки, що теліпалися, як кукси… без сенсу… без упину… Він так розмахував ними, що здавалося, їх у нього з десяток… Варто було на нього подивитися, як тебе аж пересмикувало… Він неугавно то поклацував пальцями, то поплескував руками, то знову брався крутити ними, то схрещував їх… на секунду… Потім — фррр! І знову те саме… справжнісінька «бімба»… що за поріддя… що за сіпання… що за сомнамбула… що за півень…
Вона, навпаки, випромінювала гармонію, всі її рухи були вишукані… Це були справжні чари, марево… Коли вона проходила з однієї кімнати в іншу, в душі немов утворювалась порожнеча, смуток опускався на поверх нижче… Вона могла би бути стурбованішою, частіше виказувати свій поганий настрій. У перші місяці я завжди бачив її задоволеною, вона була терплячою, невтомною з цими гівнюками та ідіотом… Вони далеко не завжди були кумедними, це залежало від ситуації… з її вродою вона легко могла б вийти заміж за якого-небудь Креза… її, мабуть, було зачаровано… можливо, вона дала обітницю. А він, точно, був небагатий! Ця обставина не давала мені спокою, я постійно думав про це…