З недоумком Нора мала безліч клопотів, від яких під вечір можна було впасти без сил… Витирати йому шмарклі, водити його в туалет, щомиті утримувати його, щоб він не потрапив під машини, не зжер, не проковтнув казна-що — це було пекельною роботою…
Вона ніколи не квапилася… Якщо погода була не зовсім мерзенною, ми почали повертатися ще пізніше, прогулюючись селом та вздовж берега річки… Під час прогулянки Джонкінд менше пускав слину, ніж удома, де постійно тягав різні предмети й цупив сірники… Варто було на якусь мить залишити його самого, як він підпалював штори… Без жодного лихого наміру, бо він одразу біг нас попередити… Він показував нам, які гарні маленькі язички полум'я…
Місцеві крамарі добре нас знали, оскільки часто бачили, як ми проходимо попри них… Це були grocers… так називалися ці заклади, щось на кшталт бакалійної крамнички… Я таки вивчив цю назву… Вони вибудовували у вітринах хиткі гори з яблук і буряків, а на нескінченних прилавках — справжні поля шпинату… Все громадилося аж до самої стелі… від крамниці до крамниці… цвітна капуста, маргарин, артишоки… Джонкінд був просто щасливий, коли бачив усе це. Він стрибав на гарбуз і впивався в нього зубами, як кінь…
Мене постачальники також вважали прибацнутим… Вони запитували про мене у Нори… подавали їй знаки, коли я стояв до них спиною… Крутили пальцем біля голови, ось так… «Better? Better?» — шепотіли вони. «No! No!» — сумно відповідала вона… Мені не було краще, о Господи! Ніколи мені не буде better!.. Такі манери мене сильно дратували!.. жаліють… турбуються…
Під час походів на закупи я завжди звертав увагу на один невеличкий нюанс… і це мене дуже цікавило… Пляшки з віскі… Ми їх брали принаймні одну або дві на тиждень… а часто ще більше — бренді… А от на столі їх я ніколи не бачив!.. ні в салоні!.. ні в склянках!.. ні краплі!.. Ми всі регулярно пили чисту водицю… Куди ж дівалося оте бухло? Хіба в домі був ще хтось? Я в цьому сильно сумнівався! Я був певен, що дехто тут частенько прикладається!.. Розбещений тип, йому, напевне, не холодно!.. Йому навіть узимку нічого боятися ревматизму!.. Ось так!
Потроху стало випогоджуватися, зима відступала… Вона минула в прогулянках, спортивних змаганнях, забігах, у зливах та онанізмі…
Щоб урізноманітнити звичайний харч, я потроху тягав лакітки у крамарів… Вони вважали мене таким невинним, що їм і на гадку не спадало в чомусь мене запідозрити… Я клеїв із себе дурника й зникав… Я грався у хованки з Джонкіндом за прилавками. Й цупив потроху то ковбасу, то яйце, то те, то се, трохи печива, бананів… так, різні дрібниці… Й жодного разу мене не застукали…
У березні знову задощило, небо стало важким, воно діяло на нерви настільки, що до кінця місяця просто тиснуло на нас… Воно висіло на всьому, на будинках, на деревах, спускалося аж до землі… отак ідеш по ньому весь змоклий, йдеш крізь хмари, в тумані, в якому тонуть, мов у болоті, в каші, в якихось уламках… Просто гидота!
Найдалі ми ходили гуляти за Струдом, за лісами й пагорбами стежка вела до великого господарства, де розводили фазанів. Вони не боялися людей і ходили цілими табунами. Вони порпалися, як кури, на широкому лузі біля величезного шматка вугілля, завбільшки з будинок, встановленого ніби монумент… Він височів над околицями… Далі ми ніколи не ходили… Там дорога кінчалася…
Набережні внизу міста були тим місцем, до якого мене дуже вабило, особливо в суботу, але ввечері я не міг вийти сам… Просити Нору про цю приємність не було сенсу, вона й так проходила там доволі часто… Давати такий гак було небезпечно, особливо для Джонкінда, він перечіплявся об канати, разів з десять він ледь не полетів у воду й не втопився… Тож краще було гуляти нагорі у полі, де всі небезпеки видно здалеку: великі собаки, велосипеди…
Якось, просто так, у пошуках пригод, ми вилізли на інший пагорб, який підіймався до 15-го бастіону… по той бік цвинтаря… На бастіоні щодня вправлялися шотландці, вісімнадцятий полк… Ми бачили, як вони воюють, вони робили це всерйоз… Під супровід жахливих звуків волинок і сурм. Вони так переорювали поле, що грузли в ньому щораз глибше… Загрузали аж по шию… Й невдовзі могли повністю зникнути під землею…