Ашенбах вернувся на палубу. Спершись рукою на поруччя, він дивився на людей, що прийшли на набережну поглянути, як відчалюватиме пароплав, і на пасажирів на борту. Ті, що їхали другим класом, — і чоловіки, й жінки, — посідали на нижній палубі на свої валізи й клунки. На верхній палубі зібрався гурт схвильованої молоді, клерків з Поли, що, мабуть, у складку їхали на прогулянку до Італії. Вони трохи пишалися собою і своєю мандрівкою, балакали, сміялися і, перехилившись через поруччя, щось глузливо кричали своїм товаришам, які з течками під пахвою поспішали набережною на роботу, погрожуючи паличками самовдоволеним щасливцям на борту. Один із них, у яскраво-жовтому, надто модному костюмі, з червоною краваткою, у брилі з хвацько загнутими крисами, найдужче галасував серед того веселого товариства — щохвилини чути було його різкий, як у ворони, голос. Та коли Ашенбах приглянувся до нього пильніше, йому аж стало моторошно — юнак був підроблений. Він був старий, напевне старий. Про це свідчили зморшки навколо рота й очей і худа, жилава шия. Матово-рожевий колір щік був гримом, каштанове волосся під пов'язаним барвистою стрічкою брилем — перукою, жовті рівні зуби, які він показував, усміхаючись, — дешевим протезом. Руки з перснями-печатками на обох указівних пальцях теж були старечі, а накручені вусики й борідка — підфарбовані. Ашенбах злякано дивився на нього й на його поведінку серед приятелів. Невже вони не знають, не помічають, що він старий, що він не має права носити їхнє барвисте молодече вбрання, не має права корчити з себе такого, як вони? Ні, вони, здається, звикли терпіти його в своєму товаристві й ставились до нього як до рівного за віком, без огиди відповідаючи на його грайливі штурхани. Як могло до такого дійти? Ашенбах прикрив чоло рукою й заплющив очі, гарячі від того, що він майже не спав уночі. Йому здавалося, що світ навколо нього почав дивно й потворно мінятися, наче в поганому сні, що все звернуло зі свого звичайного шляху і що воно, може, стане на своє місце, коли затулити обличчя руками, а тоді знов озирнутися. Але тієї миті він відчув, що вже не стоїть, а пливе; нічого не розуміючи, він злякано оглянувся довкола й побачив, що важкий, темний корпус пароплава повільно відділяється від муру пристані. Машина давала то передній, то задній хід, і смужка брудної, мерехтливої води між набережною і бортом дюйм за дюймом ширшала. Нарешті, після незграбних маневрів, пароплав повернувся бугшпритом у бік відкритого моря. Ашенбах перейшов на правий борт, де горбатий матрос уже поставив для нього шезлонг, і стюард у засмальцьованому фраці спитав, які у нього будуть побажання.
Небо було сіре, вітер вогкий. Пристань і острови лишилися позаду, і все швидко зникало в тумані. Сажа насичувалась вологою і клаптями опадала на вимиту палубу, що ніяк не просихала. А вже через якусь годину над нею напнули тент, бо почався дощ.
Загорнувшись у пальто, з книжкою на колінах, Ашенбах відпочивав, і години спливали для нього непомітно. Дощ перестав, і брезентовий тент зняли. На обрії не видно було ніякого суходолу. Під похмурою банею неба навколо лежав величезний диск пустельного моря. Але в порожньому, нерозчленованому просторі наші почуття втрачають міру часу, і ми ширяємо в безмірі. Примарні, дивні постаті — старий джиґун, цапина борідка, що продала йому квитка, — з якимись невиразними мінами, щось чудно, незрозуміло бурмочучи, стовпились у голові Ашенбаха, і він заснув.
Опівдні його повели обідати в кают-компанію, схожу на коридор, — у неї виходили двері кают, — і посадовили на чільному місці. В кінці довгого столу клерки, і серед них старий джиґун, з десятої години ранку бенкетували з веселим капітаном. Обід був убогий, і Ашенбах упорався з ним швидко. Йому хотілося нагору, знов поглянути на небо, чи не думає воно проясніти над Венецією.
Він не мав сумніву, що так воно й буде, бо це місто завжди зустрічало його в сяйві сонця. Але небо і море були й далі похмурі, олов'яні, час від часу починалася мжичка, і Ашенбах змирився з думкою, що водою прибуде в іншу Венецію, ніж та, в яку він приїздив суходолом. Він стояв біля фок-щогли, вдивляючись у морську далечінь, і чекав на землю. Йому згадався тужливо-запальний поет, перед очима якого виросли з водяної гладіні вежі й дзвіниці його мрій, і почав тихо декламувати окремі строфи величної пісні, в яку вилились тоді його глибокий захват, щастя й сум. Зразу ж перейнявшись почуттям поета, вже прибраним у форму, він питав своє суворе і стомлене серце, чи не судилося зазнати нового екстазу, нового збентеження, запізнілого спалаху почуттів і йому, мандрівникові, що знічев'я завітав у це чудове місто?