— Лікар давно мав би бути вже тут… Зараз самі ми його пошукаємо, як до Авґуста підемо.
І обидва вони підвелися.
Але він хотів, він мав їх затримати: їхню сліпу сліпоту потрібно було розвіяти. Якась нездоланна сила спонукала його переконати їх, щоб вони не відкидались від нього, якась нездоланна сила спонукало його про це їм сказати, сказати про те, чого вони не розуміли і зрозуміти, на жаль, не хотіли. І, хоч він ледве чи це розумів уже й сам, слова таки знайшлися:
— Реальність — це кохання.
Слова пролунали — і враз перестали вже бути незрозумілими. Адже боги, аби тамувати страждання самотньої пристрасти, послали людині кохання, і той, хто його сподобився, — той бачить реальність; він — не просто вже гість у розлогах своєї свідомости, куди його прийнято. І знову почувсь його голос:
— Реальність — це кохання.
— Атож, — Луцій потвердив, схоже, ні вражений, ані навіть здивований. — Певна річ, саме цього ти нас і вчив, і коли я дивлюся тепер на Тібулла, чи на Проперція, чи на того ж таки юного, але вже доволі вульгарного Назона Овідія, то хочеться навіть сказати: ти нас і недоростків тих учив цього надто-таки наполегливо, вони ж бо гадають, либонь, що, йдучи твоїм шляхом, тебе, недосяжного, ще й, чого доброго, перевершити зможуть; у них взагалі вже немає тепер інших тем, крім кохання, і я, щиро кажучи, цим ситий донесхочу, хоч проти самого кохання загалом я нічого й не маю… А куди це, до речі, подівся отой юний грек, про якого ти згадував?
Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь — чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, — він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись — о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, — де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, — навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка — гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.
— Ох Луцію, любий, у них — свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.
— Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником — щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.
— Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне — те, що ми недовговічні…
— Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, — завважив Плотій.
Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, — то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край — це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть — і поготів.