І хлопчик, ніби тільки й чекав на наказ, розгорнув згорток і заходився читати:
Так він писав, так славив Каєту; він пригадав цей уривок.
— Так і було воно… а далі її там, Каєту, ховають… Каєту, оту годувальницю… Еней-бо нарешті вернувся з підземного царства… дорослим вернувся… народженим заново…
Говорити було тепер напрочуд легко, так ніби повітря раптово порідшало.
— Хіба той шлях, що пройшов Еней, — і не твій шлях, Верґілію? Ти також зійшов у морок, щоб у трепетнім сяєві хвиль повернутися морем додому…
— Мене у пітьму занесло, але то не моя була воля; я дійшов до пітьми, до її лона дійшов я, але в неї саму не занурився; та печера була кам’яна, річка в ній не текла, не видно було також озера в безодній глибіні застиглого ока ночі… Я бачив там Плотію, але батька свого не знайшов. Але й Плотія щезла… Ні, не народився я заново, й ніхто мене там не водив; та потім я голос почув, і тепер мені світло-світло…
— …і ти й сам уже став поводирем.
— Гнаний вітрами і долею гнаний, я й собі поводир був ніякий, а щоб людям — то вже й поготів…
— Та хоч би куди тебе гнали вітри й сама доля, ти завжди прокладав нам шляхи.
— Хіба то я шукав шлях уночі серед лементу й крику тих вуличок? Я, а не ти?
— Поводирем був завжди лише ти, і вічно вестимеш нас ти; я був тобі тільки супутником, то тільки здавалось, що я біг попереду; я часто зникав тобі з-перед очей, а тепер повернувся, я знов у тобі, ти покликав мене у позачасовому плині часу, ти, незмінний його поводир…
І він не стримався, щоб не всміхнутись. Вести за собою людей, бути жерцем, полководцем, царем… Колись, у дитинстві, він про це мріяв, а тепер ось ці мрії висловив хлопчик. Чи не вернув його Плотій і справді в дитинство?
А Лісаній провадив:
— Ні полководець, ні цар, ані той-таки вірш не вестимуть уже крізь часи владарювання безсмертного; та владарюватиме вічно і за собою незмінно вестиме чистого помислу воля і чин.
У покої було вже світліше, етернішим стало повітря, благовісніше віяло божественним подихом. І, мовби ставши ріднішими — рідними, як омріяне звершення, — під сонцем засяяли море і берег, недосяжні гаї, і крізь сонячний спів уже голос незмовкний полинув променистої доньки бога Сонця.
— Чи бачиш, Лісанію, ти оте око і пурпурову блакить, що відливає золотом? Це полудень око своє розплющує і в потаємній глибіні погляду являє нам ніч променисту.
— До Аполлона ти вів нас, і він, перевтілений в сонце, був землею з тобою, тепер він з тобою — день.
— Погляд його злотосяйний, срібний лук його грізний, його рішенець — мовби сяєво, і, мовби сяєво, смерть, яку рішенець той несе. У сяєві цім поєднались Аполлона божественні слово й стріла і, поєднані так, повертаються до божественного свого джерела. О, ця ніч, навіть йому неозоро-невидима, першооснова зору, вона спочиває у Божому зорі, й лише перед тим, кого пронизала стріла, кого світло протнуло, — лише перед тим розітнеться запона мороку, і пригаслим, осліплим уже, але іще видющим оком побачить правічний він храм єднання, початок уздріє й кінець, — побачить правічний той храм, колиску свою у темряві ночі і сяєві дня.
— Неподоланне сонце… — почулось, мов тихий поклик, і злетів він із уст того самого раба, що знову постав у покої.
— Неподоланне, одначе покірне своєму батькові, баранячорогому богові дня, громовержцю Юпітеру, що в могутній руці утримує долі богів, доль володар і бранець своєї долі, всевладний Кронід, безсилий, однак, перед Кроносом.
— Та влади прокляття, яку успадковують або завойовують, — раб той провадив, — те прокляття розвіється, коли в плетениці небесних володарів з’явиться той, кого діва породить, — перший, хто не збунтується і не повстане; він поєднається з батьком, і батько із ним поєднається, і будуть обидва єдині із духом — троє навіки в одному.