сть, та колишнього страху таки позбулися, немовби уже й не існували, а лише знали про своє існування, немовби уже існували не в його власному тілі, а лиш як відображення в дзеркалі. Але це віддзеркалення, знов-таки, було нічим іншим, як самим тілом, авжеж, тіло було і віддзеркаленням, і воднораз самим дзеркалом; воно, наче дзеркало, сприймало не лише існування, а й знання, тож про знання це, позбавлене страху, можна було й забути, хоч воно й стосувалося безпосередньо тіла, несхитне, тверде, як нове усвідомлення власного тіла, тверде, хоч би як невимовно далеко, хоч би як невимовно близько він, хто вже нічого не усвідомлював, хотів загубитися і загубився; тихо-тихо стало довкола; стиха світ пульсував, пульсувало усе всередині і зовні, пульсували припливи й відпливи днів і ночей, пульсував і величний, неквапно-нестримний порядок буття, на основі якого зливались водно і вгавали навіть припливи й відпливи, сплавлялись водно дзвони ночі і сонячні бурі дня; тихо-потиху пульсувало усе, що могло дихати, і дихали спокоєм тихим, здіймаючись і опускаючись, груди, що їх заспокійливо, тихо й цілюще розминала й погладжувала незрима чиясь рука. Це відродження плоті, це нове життя без страждань і стражданнями сповнене, без знань і знаннями наповнене, вплетене в це безгоміння, що, власне, й було безгомінням дзеркального відображення, німим і гладеньким, і, наче у дзеркалі, вершилась оця ділова метушня в покої, керована голосом лікаря, уже ледве чутним; до покою нечутно заходили й за поріг вислизали нечутно раби, на диво легко, неначе пушинку, внесли вони повного кошика з білизною свіжою на його ложе, на диво легко підняли його невагоме тіло, й раптово під ним опинилося свіже простирадло, свіжа туніка облягла його груди, свіжі квіти оздобили канделябр, і їхні вологі пахощі, жваво спурхнувши в повітря, змішались із запахом оцту, — дзюркотливі духмянощі, що зливалися з незмовкним вологим дзюрчанням водограю в стіні, журкітливий капіж душі. У ній розливалось незнайоме якесь відчуття супокою і затишку. Так, тіло його, хоч і оточене такою турботою, вже, певна річ, розкладалося — вочевидь і безповоротно, але усвідомлення його віддзеркалення допомагало зберегти власний образ, від плоті звільнений, образ, що незримо витав поміж минулим і майбутнім, мирно зливаючись із тим і з тим, уже й сам ставши дзеркалом, ставши миром і злагодою, неземною реальністю, що живе лише в подиху, вдивляючись у розкриту небесну блакить. І хоч усе це, все, що тут діялось, уся метушливо-безгучна опіка стосувалася тільки якоїсь прозорости, що позбулася плоті, хоч тут мовби зводилась безплотна споруда з підпор, які вигравали повітрям і світлом — каркас, що нічим, навіть геть невагомим, не обростав уже, атож, і хоч метою усіх цих надмірних і ледь не примарних зусиль було, як здавалося, приховати таке щось, чого, власне, вже й не було, бо лишилося тільки щось вельми розпливчасте і невиразне, немов віддзеркалення якоїсь ніщоти, — попри все те складалося враження, ніби вся ця дзеркальна розпливчастість і невиразність, ніби цю ледь уловиму приреченість, попри її самозречення, останньої миті, попри її ж таки прагнення остаточно розпастися, щось якимсь дивом усе ж рятувало й тримало в собі, так ніби форми і образу їй надавало певне знання, що, хоч і саме було тільки дзеркальним, мало ще досить земної сили, щоб узяти під свій надійний захисток щонайпрозорішу невловимість і, сховавши її, ще раз надати їй вигляду колишньої реальности. Бо чин, який із любов’ю вершать, ще й у своєму останньому відблиску спроможний творити реальність, і навіть коли він, як оце тут, виявляється лише грайливо-оманним віддзеркаленням самого себе, грою у зцілення, яке вже нікого не зцілює, яке грайливо-оманно розігрують ще й перед брамою смерти, — чин цей навіть тоді ще лишається незримою суттю світів, яка винахідливо обертає знання на усвідомлення, а те, що саме захищає й ховає, — в те, що захищене й сховане; і, силою творення творячи зміст, чин повертає його до земного буття таким здатним до перетворень, що це світотворення — навдивовижу і вочевидь таке багате як винятковими, так і буденними рисами — стає віддзеркаленням самого себе і воднораз людини, віддзеркаленням одночасно душі і світу. Що він оце відчуває — ще його власне тіло? Чи це — радше лише віддзеркалення тіла чи взагалі віддзеркалення тільки його відчуттів? Де реальність оцього сущого, що тут мирно його оточує і воднораз є ним самим? Дати відповідь він не міг, і її не давав ніхто, але й ця німа відповідь була мирно суща, як і все навкруги, тілесна і безтілесна в одному-єдиному подиху, в одному-єдиному серця ударі, що витав поміж первісним образом і його віддзеркаленням, не доторкаючись ні до одного, ані до другого, радше символ обох, — витав поміж тим, що бачила пам’ять і що бачили очі, витав дзеркалом тому і тому, з тим і з тим мирно злившись, етеру подібна реальність, на дні цього дзеркала, на дні миру і спокою, на дні денного світла, далекому й темному, мерехтіла, поринувши аж у глибінь сьогодення й реальности, зірка.