— Не маю я долі…
— І мету свою дай мені, щоб разом з тобою шукав її й я.
— Не маю мети я.
— Ох, Плотіє, Плотіє, як же знайти тебе?! Де шукати тебе у тому, що навіки утрачено?!
— Майбутнє моє не шукай, пізнай мій початок і ніколи про нього не забувай; він стане тобі непроминущим майбутнім у реальності нашого дня.
О голос, о мова! Чи тривала ще їхня бесіда? Чи тривав іще їхній перешепт? Чи вже змовкли слова, зрозумілі їм радше в прозорості їхніх навзаєм зачарованих тіл, навзаєм зачарованих душ? О душа, що живе лише заради того, що не стало ще піснею і що не сподіялось, заради майбутньої форми, в якій має втілитись доля! О душа, що формує себе для безсмертя і прагне супутника, щоб розпізнати мету у самій собі! О повернення, о рідний краю, о вічне безчасся у спільнім бутті, безчасся, що ховають його у собі їхні сплетені руки! Все тихіше й тихіше водограї дзюрчали і води, і тихо-тихесенько прошепотіло в душі його, в серці, у подиху, тихеньким зітханням відгукнулося в ньому і з нього:
— Я кохаю тебе.
«Я кохаю тебе», — нечутно відлунило, наче був то лиш потиск німий їхніх рук.
Вони так і сиділи, поєднавшись руками, поєднавшись серцями, він — прихилившись плечем до гіллястого в’яза, вона — поруч на скриньці, й не ворушились обоє, жодне ані на йоту не зрушило з місця, та хоч як там, а вони наближались одне до одного, бо відстань між ними якась невідчутна сила щомиті скорочувала, сплітаючи віття з утятими лозами в кроні, і над ними двома виростало густе листяне склепіння, виростав цілий ґрот, пронизаний золотисто-зеленим світінням, і в ньому невдовзі вже тільки для них і лишилося місце; зелений цей ґрот був немов віддзеркалення тієї печери скелястої, що колись прихистила для короткого — ох, такого короткого! — щастя Дідону з Енеєм. Виходить, ця листяна золотисто-зелена прозорість — омана? Ілюзія? Довкола усе грало золотом, та не видно було ні одної золотої галузки, у кроні не чути було золотих передзвонів; ох, адже й на долю пари отої, отих двох героїв випала одна лише мить справжнього щастя, одна лише мить, коли долям Дідони й Енея дано було поєднатися — її долі в минулому і його долі в майбутньому; померкли тоді в її серці картина минулого, образ кохання дівочого — Сіхея, що так рано загинув, померкла тоді в його серці картина майбутнього з доленосним велінням богів панувати в Італії; все в тих картинах змінилося, з одної в одну перейшло, набуло обрисів навіки застиглої миті цього поєднання, коли їхній союз став реальністю, хоч і тільки на цю одну мить, яку вже відразу й потьмарила ота стоязика, стоока, стоуста, стокрила, стосила летюча нічна поголоска, що огидно наводить ганьбу на закоханих і намагається їх розлучити. О, невже таке станеться й тут? Невже така доля спостигне і їх? Хіба це можливо? Невже недостатньо вони ще поєднані, недостатньо готові прийняти цю остаточну реальність, щоб з ними могло таке статися? Велично і широко над краєвидом довкола простиралась усмішка Плотії, майже сумна у своїй осіянній застиглості, і краєвид, осіянно-прозорий від усмішки, скинув запону над їхнім становленням, у минуле зануреним, ладним зачати й плекати майбутнє, запону над їхнім народженням і пологами їхніми. Його пальці торкалися листя, плодів і квітів, торкались кори і землі, й щораз виявлялося, що це він торкається Плотії, що крізь незліченні появи природи до нього щораз усміхалась душа її. Та з крони над ним долинув Лісаніїв голос:
— Повернись до початку, до його усмішки, повернись до обіймів усміхнених, де ти колись мав схованку!
— Не озирайся! — знов застеріг його рабів голос, і йому відповів притлумлений, заспокійливий голос лікаря:
— Помовч. Озиратись йому вже не сила.
Немовби у відповідь, краєвид спохмурнів, хоч і не дуже, своєї прозорої ясности він майже не втратив, і це ледь помітне потьмарення не пригасило і усмішки в Плотії; пророчо-усміхнено лунав її голос, коли вона, ніби вустами природи, сама вже природа, звернулась до нього:
— Не вороттям, а метою була я тобі від самого початку, і для мене лишаєшся ти безіменним, бо тебе я кохаю. Ти безіменний для мене, мов те дитя, мов душа, іще не сформована…
— О Плотіє, ти явилась мені в своїм імені, я кохаю тебе й тому хочу стати тобою.
— Утікай! — настійно, майже тривожно, немовби востаннє застерігаючи, пролунав голос раба.
Тим часом виноградна лоза вже так густо обвила крону, обернувши її на затінений, темний ґрот, що про втечу, здавалося, вже шкода було і гадки; та втікати йому й не хотілось, аж ніяк не хотілось, і навіть якби оце зараз раб показав золоту йому віть, він уже не зірвав би її все одно. У мирі і спокої хотілось кохати Плотію, миром і спокоєм дихала близькість її наготи жіночної, миром і спокоєм повнився погляд крізь гілля на ниви, лісами обрамлені, на квітучі гаї, де на стада не чигають вовки, де на оленів не розставлено пастки, де веселяться, окрилені радістю, Пан і пастух, дріада і німфа, де над струмком дзюркотливим у траві спочиває теличка, в знемозі за биком умліваючи. Ніщо там не знало страху, ніщо там страху не навіювало; навіть голівка змії, що мерехтливими зеленуватими кільцями звивалася навколо дерева, справляла привабливе враження, а її очі із золотистим полиском і язичок звабливо-тріпотливий благали довіри… Усе тут пливло у солодкій дрімоті… Чи спаде кому-небудь на думку втікати?! Ні, він не хоче втікати, це — його рішенець, він зветься коханням, і він ще важливіший, аніж кохана істота, бо кохання вкладає у неї і вбачає у ній не тільки щось видиме, але й щось невидиме.