— Ні, я не втікатиму, Плотіє, я ніколи від тебе уже не втікатиму, о, я повік не покину тебе!
Тоді ближче присунулась Плотія, і прохолода була в її подиху:
— Ти вже близько від мене, рішенець за тобою — так було й так лишається; я чекаю на тебе.
Так, це був рішенець, і зненацька на пальці своєму він непомильно, виразно відчув перстень Плотії — чи то він перейшов туди сам, чи то його тайкома нанизала вона, щоб поєднати їх, щоб скріпити союз, щоб повік не кінчалася їхня солодка втіха. Бо в персні минуле й майбутнє злилися у нескінченну теперішність, у все нове і нове осягнення долі, у все нове і нове відродження.
— З тобою, о Плотіє, мій рішенець — це рідний край; ти прийшла, і для нас тепер у ріднім краю настав вічний день.
— Ти повернувся до мене, коханий?
— Ти — рідний край мій, домівка моя, я повернувся і хочу до неї ввійти.
— Так… — пролунало, немовби зітхання. — Так, лише зажадай мене.
І хоч спершу його здивувала така гола відвертість, та вона була слушна, не могла бути іншою, бо у хвилину жадання минуле й майбутнє одне одного урівноважують, бо на цій рівновазі, майже завмерлій (безвиразно й велично кохання всміхається), ґрунтувалась прозориста ясність незмінного плину речей, бо з неї, із рівноваги, випливав цей обов’язок — просто солодкий обов’язок: називати всі речі їхніми власними іменами; те, що тут діялось, було продиктоване чимось і вкрай надзвичайним, і зовсім буденним, і покривало належало скинути з того і з того й сказати про все неприкрито. Він так і зробив:
— Буття твоє, Плотіє, поза часом і вічно неспинним потоком струмує до мене, і я спрагло тебе жадаю.
Та вона, мов легенький серпанок, відвинулась від нього, чи, правильніше сказати, її щось відвинуло від нього.
— Тоді відішли Алексіса.
Алексіса? А й справді: біля вікна, на тлі краєвиду далекого, стояв Алексіс, золотокудрий і білошкірий, стояв майже голий, у самій коротенькій туніці, спрямувавши замріяний погляд кудись у далечінь невиразну, ген аж на гори, вершини яких пропливали, неначе вітрила, у сонячній млі понад овидом; довкола Алексіса вели свій танок сатири, кожен зі здибленим фалосом, а над головою у хлопця звисала галузка, усипана білими квітами й повита рожевим серпанком.
— Відішли його, — знов попросила Плотія, — прожени його геть, не дивися на нього, ти тримаєш його своїм поглядом.
Прогнати Алексіса? Хіба можна прогнати того, відповідальність за чию долю — о, відповідальність за чию долю в майбутньому! — він перейняв на себе, й кого він, окрім того, ще й любить? Тоді треба прогнати й тендітного Цебеса, що мріє стати поетом. Хіба можна таке допустити? Чи це — не те саме, що принизити долю людську до випадковости? Чи це — не те саме, що взяти й майбутнє в минуле відкинути? Проте в безпосередній, у голій реальності того, що діялось, довго гадати й вагатися не випадало, а Плотія у своїй голій відвертості знов недвозначно наполягала:
— Невже мої перса тобі не жаданіші, аніж сідниці отого хлопчиська?
Алексіс, почувши цей присуд, не ворухнувся — навіть тоді, коли стишеним голосом лікар глузливо звернувся до нього:
— Хлопчику любий, ти на щічки рожеві свої покладайся не дуже.
Алексіс не дав і взнаки, що почув усе і зрозумів; він так само замріяно й мовчки споглядав краєвид, блукаючи подумки у квітучих гаях та дібровах, що мліли в обідній спекоті, споглядав краєвид, у тінистій долині блукаючи, де під кронами скельних дубів прохолода священна гаряче повітря остуджує, немов вечорові присмерки; підліток плив на мріях у застиглій ясній прозорості. Та коли Плотія, неначе з якогось глибокого, принишклого остраху, звернулася знов до коханого, до того, кого так жадали душа її й тіло, коли жінка гукнула: «Верґілію!» — і цей поклик, хоч і зовсім тихенький, пролунав переляканим і водночас переможним криком, тоді постать Алексіса зникла, немовби розтанула, розчинилась у сонячній млі, на етер обернувшись, і зітхнула з полегкістю всміхнена Плотія й, усміхаючись, мовила: