— Не гай часу, коханий!
— О Плотіє, моя кохана!
І віття, немовби з наказу її, зімкнулося у непроникну, непроглядну гущаву, і він, послухавшись рук її, опустився, упав на коліна. Так він стояв навколішках, і вона тримала долоні його у своїх, і він цілував її пипки. Й, одне в одне полинувши, знявшись на крилах невідчутної сили, злившись палкими промінними поглядами, вони линули у високості, безвольні і легкі, й нечутно опустились на ложе, й, хоч не звільнялись від одягу, лежали там голі тіло до тіла, лежали там голі душа до душі, лежали, немовби струмуючи одне уздовж одного, але від жадання й завмерши, а довкола під зоряним гнітом нечутно, але все могутніше, усе виразніше наростали перекоти світла і повнився сонячним гуркотом світ; пам’ять минулого й пам’ять майбутнього стерлися, лишилась безпам’ятна цнота. Так лежали вони нерухомо, припавши вустами до вуст, і язик трепетав її пружно, як верховіття на вітрі; так лежали вони, поки вуста її трепетно прошепотіли йому у вуста:
— Ні, нам не можна; лікар он дивиться.
Отже, ця густа крона усе ж таки їх не сховала! Як же це сталося? Невже чужі очі могли проникнути крізь таке густе листя?! Одначе проникли, проникли ж! Хоч темно-зелене шатро анітрохи не стало рідшим, їхнє ложе тепер опинилося мов на долоні, в усіх на очах; не було куди дітись від поглядів, не було куди дітись від пальців, що, рясно унизані перснями, глузливо зусібіч на їхнє ложе тицяли; не було куди дітися від розперезаних мавпочок, що, весело шкірячи зуби, жбурляли згори в них горіхами; не було куди дітись від похітливих поглядів усіх тих цапів, які витріщали баньки і захоплено бекали і над якими із реготом чорною тінню шугали цілі рої кажанів; ох, не було куди дітися від поголоски, від чорної тіні цього одоробла гидкого, на яке було сором дивитись і яке, грізно регочучи, зловтішно дзвонило про те, що було і чого не було:
— Їм не можна злягатися! Ні, їм не можна, лише Цезарю можна!
Ох, не було куди дітись від цього гармидеру, від цього іскристого гуркоту, від цієї навали сліпучого світла. І не встиг він знайти цьому всьому хоч якесь пояснення, навіть не встиг іще перехопити Плотіїн погляд, не встиг відірватися від її вуст, як і сама вона вже обернулась на сміх, на скам’яніло-холодний сміх, а тоді, мов гладенька слонова кістка, зісковзнула із нього, відлетіла убік, наче підхоплений повівом світла листок, і всілася знову на скриньку. Може, вона хотіла відвести загрозу, що її провіщав цей гуркіт? Марна праця. Зречення — ще недостатня жертва; світло повстало, і вгамувати його не щастило, о ні; грім не влягавсь, навпаки, його перекоти лунали чимдалі виразніше, чимдалі гучніше й гучніше, все навкруги ними повнилось, повнились гори і води, гаї й цей покій, грім наростав так навально й нестримно, що люди одразу покинули все, що робили, й стояли тепер, мов укопані, ба навіть більше — зімкнувшись плечем до плеча, так ніби кожному треба було стушуватися до невпізнання й нічим уже не відрізнятись від решти перед цією громохкою силою, що підступала все ближче і ближче… О, як гнітило, як жахливо лякало це нестерпне очікування! Та нарешті — о, нарешті! — стулки дверей, за якими ховавсь краєвид, розчахнулися, чатові поставали обабіч, і поміж них стрімкою ходою, викликаючи святобливий захват і воднораз уражаючи своїм людинолюбством, до покою велично і воднораз ґраційно ввійшов сам імператор — богорівний Авґуст.
Богорівного тут зустрічала тиша; у природі все змовкло, лиш за вікнами десь щебетали пташки, лиш на підвіконні, розпушивши пір’я й понахилявши голівки, і далі безтурботно турчали собі голуби, а вдалині, там, де ще недавно гарцювали сатири, тепер лиш один із них усе ще дудів у дуду свою, наче йому було байдуже, що побратими його вже розбіглися; щоправда, сопілка його звучала якось надтріснуто. Гроза вже вляглася, але світ так і не набув своїх попередніх барв, бо над ним і його безгомінням у цім супокої, що втрачав свої барви, опустилась двобарвна запона сутінок, немовби навіки застиглі рештки грози. І хоча від прохолодного протягу, що повіяв у рвучко розчахнуті двері з кам’янисто-похмурого коридору, на хвилю знову гойднувся і затремтів пломінець у лампаді під стелею, невдовзі завмер і він, і тепер все застигло в чеканні: що скаже Авґуст.
— Лишіть нас самих.