— Пора нам прощатися, Октавіане, і ти про це знаєш.
Цезар зробив невдоволений жест і промовив:
— Звісно, пора вже прощатись, але не надовго — на якихось три тижні, не довше; до свого дня народження ти будеш давно вже у Римі, та якби ще й на мій день народження ти почитав з «Енеїди», то це було б краще, ніж усі церемонії та офіційні вітання, які там на мене чекають. А на позавтра я знову призначив великі грища.
Цезар прийшов попрощатися, та ще важливіше було йому забрати собі «Енеїду», й обидва ці наміри він намагався сховати за пишномовністю. Невже в такий спосіб реальність прибирає до рук нереальне? Чи це, навпаки, на реальне зазіхає уже нереальність? О, Цезар так само живе в нереальному світі, і світло — невже так низенько схилилося сонце? — потьмяніло ще дужче.
— Життя твоє, Цезарю, — це служіння обов’язку, але жде тебе винагорода — любов цілого Риму.
Обличчя Цезаря, зазвичай досить замкнене, освітилось відвертою щирістю:
— На мене очікує Лівія, я вже тішусь на зустріч із друзями.
— Щасливий! Ти кохаєш дружину! — Це був Плотіїн голос, він долинув, немов подих леготу, звідкись іздалеку, із німоти.
— Нам прикро лишень, що у святкові ці дні з нами не буде тебе, Верґілію.
Хто жінку кохає по-справжньому, той уміє з людьми і дружити, й підставити їм плече; саме такий, мабуть, був і Авґуст.
— Пощастило тому, кому ти свою дружбу даруєш, о Цезарю.
— Дружба людей ощасливлює, любий Верґілію.
І знов ці слова пролунали так щиро, так тепло, зродилася навіть надія, що зазіхання манускриптові вже не загрожує.
— Дякую, Октавіане.
— Це й надто багато, Верґілію, і надто мало, бо дружба не зводиться тільки до вдячности.
— Ти — завжди той, хто дає, тож тому, хто бере, лишається тільки шлях вдячности.
— З ласки богів я маю щастя частенько давати всім друзям користь, та ще більше я вдячний богам за науку знаходити друзів.
— Тим більше ці друзі повинні відчувати обов’язок вдячности.
— У тебе один лиш обов’язок: дарувати у відповідь те, чим багатий, і цей свій обов’язок ти досі виконував більш, ніж сповна, — тим, що ти є, що ти робиш… То що ж у тобі так змінилося? Чому ти торочиш усе про якусь марну вдячність, що відверто не схильна визнати жодних обов’язків?
— Нічого в мені не змінилось, о Цазаре, хоч і не можу я, руку на серце поклавши, сказати, що моя праця — достатній дарунок у відповідь.
— Ти був надто скромний завжди, мій Верґілію, хоч і фальшивою скромністю не відзначався також. Я розумію: ти зумисне применшуєш цінність дарів своїх, щоби зрештою їх у нас нишком забрати.
Ну ось усе й сказано, ах, ось усе й сказано… Твердо й упевнено Цезар ішов до своєї мети, і вкрасти тепер манускрипта йому не завадить ніщо!
— Октавіане, не забирай у мене поему!
— Це правда, Верґілію, йдеться про неї… Луцій Варій і Плотій Тукка сказали мені про твій намір жахливий, і я, як і ті двоє, не можу в таке повірити… Ти й справді намислив понищити власні творіння?
У покої запала мовчанка, сувора мовчанка, і тонкі, невиразно-бліді її обриси збіглись на думнім, суворім обличчі у Цезаря. Звідкись нізвідки почулось тужіння, тихе-тихе, теж тоненьке і рівне, як ота складочка поміж бровами в Авґуста, що не зводив із нього очей.
— Мовчиш, — сказав Цезар, — і це означає, либонь, що ти й справді надумав забрати назад свій дарунок… Подумай, Верґілію, адже це — «Енеїда»! Друзі твої непомалу засмучені, а я, ти ж бо знаєш, теж вважаю себе твоїм другом.
Плотії тихе тужіння зробилось виразнішим; монотонно, немовби нанизані на тонку ниточку, полилися слова:
— Знищ поему, довір свою долю мені; нас чекає кохання.
Знищити згортки, кохати Плотію, бути другові другом… Навдивовижу вимогливо, знов і знов поставали спокуси, але місця для Плотії серед них не було.
— Ох, Авґусте, я роблю це задля нашої дружби; не терзай мого серця.
— Задля дружби?.. Ти кажеш так, ніби ми, твої друзі, не гідні твого дарунку.
Цезар перемовлявся з ним, майже не розмикаючи губ, хоч мав цілковиту владу, та й, безперечно, намір, просто забрати поему, і Плотія стихла, немовби очікуючи, чим завершиться ця бесіда. Кам’яною стіною, несхитною, щільною, грізною, поставало довкола буття, і хоч подіям оцим диктував свою волю Авґуст, від того, як вони тут повернуться, залежала і його власна доля.
— Ох, Авґусте, скоріш це моя «Енеїда», скоріш це я сам негідний дорогих моїх друзів. Та не хотілося б, щоб ти знов попрікав мене фальшивою скромністю; так, я знаю, що «Енеїда» — велика поема, хоч поряд з піснями Гомера вона — просто мізерія.