— І які ж це рядки, Октавіане?
І владар Риму, цей повелитель світу, підніс пальця і, ним задаючи собі ритм і легенько відбиваючи такт ногою, сам, особисто продекламував:
Піднесений палець, що задавав щойно ритм, застиг, немовби іще раз хотів нагадати про той урок, який належало винести із цього вірша й запам’ятати назавжди.
— То що, попався у власні тенета, Верґілію?
Це був, звісно, натяк на малозначущість суто мистецької штуки, прозорий, далебі, натяк на її просто нікчемну малозначущість супроти високої місії Риму — прозорий, тільки дешевий аж надто, і зважати на нього було тут не варто.
— Так, Авґусте, там так і написано, ти процитував цілком правильно, це — слова Анхіза.
— А хіба вони воднораз і не твої?
— Я не маю чого проти них заперечити.
— Вони бездоганні.
— Навіть коли це і так, то вони — ще не вся поема.
— Це не має ніякого значення. Не знаю, в яких таких недосконалостях ти звинувачуєш решту поеми, але ж сам ти вже визнав, що наш римський дух стоїть вище від несуттєвих недоліків форми, а про інші якісь недоліки тут шкода й мови… Уся штука в тому, що твоя «Енеїда» — це сам римський дух, а не якісь там віршики-забавки… Так, твоя «Енеїда» — це втілення римського духу, вона просто чудова!
Та хіба Цезар що-небудь знав про недосконалість справдешню?! Чи він хоч здогадувався про глибоченні оті суперечності, в полоні яких усе наше життя й тим більше — мистецтво? Що означають для нього оті «віршики-забавки»? Що він узагалі в цьому тямить?! І хоч він і назвав «Енеїду» чудовою, хоч він і потішив цим автора — о, хто ж бо проти почути таку похвалу! — похвала ця нічого не варта, бо хто не свідомий очевидних недоліків, той нічого не знає і про оту заповітну чудовість поезії!
— Ох, Авґусте, недосконалість ховається глибше, ніж хтось собі це уявляє.
Цезар пустив зауваження це повз вуха.
— Творіння твоє — це сам Рим, і тому воно — власність римлян, усього народу, всієї держави, якій ти слугуєш і якій слугувати повинні усі ми… Тільки те, чого ми не звершили, належить лиш нам та ще, може, те, що звершили не так і що не збулося; але те, що таки уже звершено, належить усім, цілому світу належить.
— Цезаре, поема моя, — це якраз те, що не звершено; страшно сказати, але це таки правда, а ніхто мені в цьому вірить!
І знов щось знайоме, фамільярно-довірче промайнуло на непроникнім обличчі, але цього разу ще й з відтінком зверхности.
— Ми всі добре знаємо про твої сумніви й відчай, Верґілію, тож і не дивно, що нині, коли ти занедужав і зліг, вони дошкуляють тобі іще дужче; але ти ще й хитруєш, ти користаєшся з них задля якихось своїх потаємних — принаймні наразі для мене — намірів…
— Це не ті сумніви, про які ти, Октавіане, думаєш і від яких ти справді так часто мене рятував; це не відчай через щось нездоланне й нездолане… Ні, я озираюсь на прожите життя і бачу там те, чого не вдалося звершити.
— З цим доведеться змиритись, Верґілію… У людському житті, у творінні людському завжди полишаються приховані рештки незвершеного. Доля така нам судилась усім, — сумно промовив Цезар.
— Творіння твоє набуватиме удосконалення вічно; справу твою за твоїм замислом продовжать твої спадкоємці. А справу мою не продовжить ніхто.
— Бути моїм спадкоємцем я б довірив Агріппі… Та він уже надто старий; а то б кращого і не знайти.
І Цезар, ніби раптом згадавши про щось невідкладне, підвівся й ступив до вікна, щоб за ним, як здавалося, у краєвиді далекому пошукати очима розради і втіхи.
Люди приходять і йдуть, одні одних міняючи, кануть за ними у безвість їхні тлінні тіла, лиш пізнанню нема кінця-краю, воно плине у даль неозору, назустріч спітканню обітованому.
— Агріппа вже скоро прибуде сюди, — сказав Авґуст і перевів погляд униз, на вулицю, де мав з’явитись Агріппа.
Марк Віпсаній Агріппа… Похмуре і мудре обличчя бувалого воїна, могутня і владна простацька постава — усе це зненацька виразно постало в уяві, і немовби почувся чийсь голос — може, то був голос раба? — який шепотів, що виснажлива пристрасть такого життя, повного прагнення влади, скоро сама себе виснажить, що життя це погасне раніше, ніж життя Авґуста. Щоправда, сам Авґуст про це не хотів, певна річ, навіть слухати, він бажав чути інше.