— Ти молодий іще й сам, Октавіане, і маєш синів — навіть, можливо, іще й ненароджених; рід твій житиме.
Стомлений порух рукою — така була відповідь.
І знову запала мовчанка і тиша. Авґуст стояв край вікна, дуже худий і стрункий, смертний у смертному тілі; руки, ноги — все нарізно, все загорнене в тоґу; таким він стояв у потоці зустрічного світла знадвору: худа людська постать з навкісними складками тоґи на спині, і чи було там що-небудь і спереду, а тим більш осіянне обличчя, тим більш осіянний погляд, — про це тепер важко було вже сказати, та ще важче про те, на що Цезар ото видивлявся. А втім, чи не стояв щойно там, на тому самому місці, біля вікна, Алексіс? Ну звичайно, звичайно ж, то був Алексіс, худенький хлопчина, зворушливо гарний, майже син — син, чию долю, що лишень починалась, лишень розпускалась, він був надумав узяти на себе й хотів опікуватися ним не просто як батько, ні, а і як мати, що опікується рідним дитям; син, що з нього він, як справжній батько, все ж таки виліпив подобу самого себе. Алексіс стояв, відвернувшись, так ніби все ще таїв образу за те, що він непрохано втрутився у його долю і збив із пуття його; та водночас хлопчик, про образу вже ніби й забувши, линув на мріях до краєвиду замріяного, до мрійливого сонця, увитого квітами, до мрійливого спокою, ароматом лавровим напоєного, і це саме для нього, вродливого хлопчика, вели хоровод сатири, сп’янілі від пахощів нив, одурманені співом флояр, це задля нього розкривсь краєвид, ніжно зворушений тим хороводом, і влад хороводові навіть дуби загойдали своїми могутніми кронами; і все це вершилося задля вродливого хлопчика, від краю до краю вершився цей вселенський танок пожадань усього сущого, і відкривалося зорові все, що від нього ховалось, відкривалося зорові все, що його уникало, все спліталось в єдину вселенську видимість завдяки неспинно-взаємному перетіканню жадань, що пізнанням виповнювались і в трепетнім плині своєму поймали усе недоступне й доступне зору, щоб утілити все у знайомому образі; так, жаданням пізнати охоплений, сам жаданням охоплений, стояв там Алексіс, і позаяк він прибрав уже образу, то образом стало й усе доокола, стало знайомою єдністю, і полудень з вечором злились у вселенському світлобутті, тільки все це зненацька пощезло, і навіть далекі-далекі пасма ще сонних від ночі пагорбів розтанули, стали порожнім місцем, поглинуті загальною порожнечею краєвиду, яка німотно-убогим плетивом ліній, затверділих, аж майже різких, вписалась у гнилувато-приблякле світло дедалі повнішого затемнення сонця; дедалі тьмавішими робилися барви квітів, у світлі, сухому, мов папір обгорілий, тоґа на Цезарі з пурпурової стала фіолетово-чорною, ніщо не трималося купи, все втрачало зв’язки і просто-таки розпадалося — розпадалося через сувору свою однозначність, яку навівала ота худа постать побіля вікна, розпадалося через суворість її, черствість і різкість; сливе нереальна ця однозначність була попри свою очевидність і видимість, і все, що є людського, ох, навіть звичайні взаємини ставали, здавалося, жертвою однозначности, цієї поверхні, загадково завислої, що нічого вже не прикривала, бо навдивовижу неплотська, навдивовижу чужа всім жаданням, навдивовижу твереза, міцна, аж туга нитка тримала зв’язок із тією закляклою там, край вікна, крихкотілою постаттю, і був цей зв’язок, коли всі вже зв’язки розпалися, напрочуд нерозривний. У спохмурнілій бляклості все довкола застигло, завмер навіть пташиний щебет; ох, ніколи вже сон не повернеться! Але Плотія, до нього зі сну нахилившись низенько-низенько (він навіть відчув її подих), пролебеділа тихесенько — і було то, немов таїни передвістя: «Не тужи так за ним, я ж бо тебе не покину і в будучині неспіваній; з минулим тебе вже ніщо не пов’язує, йди, йди до мене, коханий». Так шепотіла вона, немовби своїм шепотінням хотіла вдихнути, крім слів, у бляклий, безживний, але ще відчутний світ живу ніжність спокійного сну; так шепотіла вона у вселенську застиглість, щоб відшепотітися й тихо принишкнути, ніби цей клопіт забрав їй усю її кволу снагу. Надовго запала тиша; чоловік край вікна — той, що ім’ям всіх богів владарював над світом, той, крихкотілий намісник богів на землі, — не відводив очей від уже тьмяного й щодалі тьмянішого краєвиду, від того громаддя дахів і ліній; тиша і спокій панували довкола, та це вже не був той сон, це вже не був той спокій і мир, який досі незримо витав тут; це був непохитно-суворий мир Авґуста, і тільки лаврова духмяність, що сонним подихом усе ще стелилася в цьому покої, лишалась нагадуванням про ніжну й немерхлу царину квітів, на окрайку якої, вже майже черствий і суворий, стояв — і стоїть — лавр.