— Про яке ти пізнання говориш? Про пізнання життя чи про пізнання смерти?
— Про те і про те; одне зумовлює друге, так ніби образ у них той самий.
— Отже, все ж таки знову пізнання смерти?! Зізнайся, від поступки ти таки хочеш відмовитись?
— Принаймні обов’язок пізнавати жодне з мистецтв не диктує так чітко, вимогливо і переконливо, як це робить поезія, тому що поезія — це мова, а мова — це пізнання.
— І який же ти робиш висновок?
— Ти щойно зробив мені честь, процитувавши слова Анхіса…
— Я тебе поважаю, Верґілію, хоч саме цієї хвилини — трохи меншою мірою, аніж зазвичай, бо ти знов ухиляєшся від прямої розмови; коли я цитував твої вірші, то тільки хотів нагадати тобі, що сам ти й казав, немовби копатись у невеличких огріхах форми, шліфувати її, робити її досконалою і бездоганною — то просто забава і справа негідна, не гідна такого поважного, такого високодостойного мистецтва, як римське…
— А проте нам забава ця люба — без кінця шліфувати, удосконалювати…
Ох, якби ж можна було все почати спочатку, яка ж це велика спокуса! Он стоїть скринька, а в ній манускрипт, усі згортки охайно пописані, хоч зараз переглядай їх, рядок за рядком, поліпшуй граматику, метрику, зміст і мелодику… О, як це спокусливо, як нездоланно, нестерпно спокусливо! Але раб, що опинився тепер зовсім поруч, біля самого ложа, — раб тихенько промовив: «Навіть не думай, бо щойно почнеш, як відчуєш огиду». І руки Плотії мовби звіяло вітром.
А Цезар, в рахманному, мерхлому світлі затемнення сонця стоячи, — Цезар озвався:
— Слова це твого Анхіса, й тепер, хоч би скільки розводився ти про оцю свою «любу забаву» з мистецтвом, тобі вже ніщо не поможе: тої власної думки ти вже ні зітреш, ні зміниш.
— Слова Анхіса…
Анхіс був у примарному царстві тіней, а слова ті зостались; мерхле було не лише оце світло — й сам час був примарно-мерхлий.
— Так, слова Анхіса, твої власні слова, Верґілію.
— Гаразд, коли вже прийшли вони з царства тіней, то тепер я пригадую, що ними намагався сказати щось більше…
— Он як…
— Ти витлумачуєш їх іще недостатньо глибоко, Авґусте.
— Якщо я витлумачую їх недостатньо глибоко, то виправ мене, Верґілію. Шкода, що я такий неглибокий.
Цезар відпустив канделябра, за якого тримався, вперся руками у спинку крісла, й на переніссі у нього знов залягла різка складка обурення, а нога заходилася нетерпляче і гучно тупотіти по мозаїчній підлозі; такий він був завжди: навіть на незначне заперечення міг відповісти отаким несподіваним, раптовим роздратуванням.
— Не можна сказати, що ти витлумачуєш їх неглибоко; просто твоє тлумачення допускає певне уточнення… адже багато чого тільки згодом набуває свого достеменного сенсу, який попервах лиш ледь-ледь прозирає…
— Розкрий його.
— Проти мистецтва владарювати, проти мистецтва тримати державний порядок і мир — мистецтва істинно римського і місії істинно римської — просто тьмяніють усі інші мистецькі вияви, всі, а не лише така люба мистецька забава поетів; ба більше, проти цього мистецтва тьмяніє, по суті, будь-яка велич, що породжена щастям і породжує щастя, велич, в якій має вічно себе виражати справдешнє мистецтво, якщо не бажає лишатися тільки оздобою буднів, мистецтвом облудним… атож, проти того мистецтва тьмяніє навіть велич така; ось що хотів я сказати словами Анхіса, і саме цю думку я повторив, коли справи твої, державу твою і творіння твоє, незаперечні ці символи римського духу, я поставив понад усяким мистецьким діянням…
— А я спростував тебе… Мистецтво живе собі, над ним плин часів не владний.
Таємниче, порожнім потоком плив час.
— Дозволь мені, Авґусте, зробити ще висновок, про який ти просив.
— Кажи.
— Сáме мистецтво, високе мистецтво, яке усвідомлює місце своє у пізнанні, усвідомлює також і втрату пізнання й утрату Бога, крізь яку ми пройшли; погляд мистецтва незмінно прикутий до смерти, до жахливих її спустошень…
— Я тобі вже нагадував про перські війни.
— …і тому воно усвідомлює також, що разом із новим порядком, який ти створив, має розквітнути й нове пізнання, воно має вирости з глибин нашої втрати пізнання й сягнути висот не менших, аніж глибини самої утрати, у противному разі твій новий порядок не матиме сенсу і порятунок, нам тобою дарований, буде марним…
— Це все? — Цезар, здавалося, був цілком задоволений. — Оце і є твій висновок?
— Так… Що краще мистецтво — а щонайперше поезія — усвідомлює місце своє у пізнанні, то чіткіше воно розуміє, що його символи для нового пізнання недостатньо яскраві; воно усвідомлює, що приходить це нове пізнання, і саме тому розуміє також, що перед його яскравішими символами має зійти з арени.