— Подолавши ланцюг нескінченний символів, усе глибше і глибше безчасся долаючи… Ставши у символі символом, настане реальність, умирання без смерти…
Цезар нарешті всміхнувся:
— Так, глибока й складна ця реальність… Ти справді гадаєш, що все реальне підпорядковане таким складним умовам? Між ними і тими, що їх, на твою думку, визначає символ, я майже не бачу різниці.
Авґуст сидів зовсім близько, проте його голос, на диво, долинав із якоїсь незмірної далечі; не менш дивувало і те, що його власні слова пролунали, здавалося, з іще більшої далечі, хоч і з її протилежного боку:
— Символ реальности, реальність символу… ох, і лише в кінці, аж у самім кінці одне переходить у друге…
— Я, мій Верґілію, вірю в реальність простішу; я вірю, наприклад, у тверду і надійну реальність оцих наших буднів… атож, мій Верґілію, саме в звичайну буденну реальність…
Кожне слово людське у своєму навіть зовсім простенькому значенні походить від смерти, а крім того, воно постає під склепінням ніщоти, яке неосяжно здіймається за подвійною брамою смерти й породжує всяку реальність; всі слова постають з неосяжности, і через це саме той, хто їх чує, хто до них прислухається, — вже навряд чи й він сам, він стає кимось іншим, далеким-далеким від себе самого, позаяк прилучається до неосяжности.
— Простота наших предків і пращурів, любий Верґілію, і Енея твого простота… У простоті своїх буднів вони зводили римську державу.
Небеса віщували затемнення сонця, лев’ячі барви мигали в примарному світлі, гарцювали на хвилях Посейдонові коні, і невидимим став Фебів лев… Невже запряг небесний уже обірвав посторонки, забув про божественні шори і повернувся до табунів у водах? О, то встає вже ранкова зоря, омита океанськими хвилями, — та, за якою простує Венера, обравши собі її за провідну. О, вже на схід ця зоря-провідниця повертає святу свою голову і зводить свій погляд, що розганяє сутінки… Чи не була це й реальність Енея? Чи не судилось йому так далеко лишити позаду звичайну земну марноту? Невже він проник у такі емпіреї? Невже усе так і побачив?
— Ох Авґусте, у Гомера було все простою реальністю… він пізнавав лиш її.
— Ну звісно, ти тільки підтверджуєш те, що сказав я. Залишиться те, що становило реальність для всіх наших предків, саме воно і живе у мистецтві…
— Ох, Авґусте, хистка під ногами земля… Для Гомера й героїв його нічого хисткого не існувало… а ось для Енея…
— Ти про що — про реальність, а чи про мистецтво?
— Про те і про те.
— Отже, про те і про те… То збагни ж ти нарешті, що Рим і поема твоя — одне ціле, що в «Енеїді» ти втілив і римську звичайну реальність… Нема там нічого хисткого; реальність твоя — тверда й непохитна, як італійська земля.
Навіть місячну кулю ясну, навіть сонця вогонь — все живить дух; у всіх членах світу душа розливається, і вони, нею сповнені, стають одним цілим — тілом усесвіту… Чи помандрує на схід та зоря, пізнана й сама пізнавати прагнучи?
— Ох, Авґусте, реальність — то завше чимдалі глибше і глибше пізнання.
— Рим був пізнанням прабатька; Рим був пізнанням Енея, й про це ніхто краще не знає, ніж ти, саме ти, мій Верґілію.
Понад землею спочилою, не понад державами помандрує зоря; та Цезар про це й знати не хоче. Але і мовчати про це теж не можна.
— Зерно пізнання наші предки засіяли, римський порядок створивши…
— Я не хочу іще раз почути, що він був лиш символом… Риму реальність, реальність того, що вже створено й буде ще створено, реальність творіння мого — це має бути чимсь більшим, аніж тільки символом…
— Як символ пізнання засновано Рим; він несе в собі істину, набуває реальности, все більше і більше… Реальність — лише у зростанні й становленні.
— То сьогодення для тебе — ніщо?
— Римська держава, пізнанням породжена, себе перевершить; порядок її стане царством пізнання.
— Наша держава зростання подальшого не потребує; боги нам поможуть, германські кордони ми аж до Ельби відсунемо, створимо так найкоротший рубіж оборонний від океану до Понту Евксинського, й держава набуде природних своїх рубіконів, надійно захищена з півночі — від Британії й аж до самої Дакії.