— Держава твоя, о мій Цезарю, буде ще більша…
— Їй більшою бути не треба; якщо вона буде ще більша, італійського роду не вистачить, щоб на теренах усіх її підтримати звичаї римські і римський порядок.
— Держава реальности, що має постати твоїми зусиллями, буде щось більше, аніж просто влада на широких теренах, забезпечена військовою силою.
— Для тебе досягнення наші, далебі, геть нічого не важать… А оскільки це так, то ти їх принижуєш, зводиш до символу, який на реальність не претендує.
Ох, як важко дихати, як важко вести цю розмову, як важко боротися з цією постійною настороженістю і недовірою Цезаря, як важко терпіти вразливу його самовпевненість.
— Цезаре, мир у державі своїй ти встановив без меча, і без меча він пошириться на цілий світ.
— Це правда.
Отже, пояснення це Авґуста задовольнило.
— І я докладаю зусиль, — вів далі Цезар, — щоб приносити мир не мечем, а саме угодами; певна річ, щоб угоду ніхто не порушував, її має підтримати образ меча.
— У державі пізнання меч стане зайвим.
Цезар утупився в нього мало не з подивом:
— Тоді як же ти запобігатимеш порушенню клятв і угод? Як ти обійдешся без леґіонів? Вік Золотий іще не настав.
Вік Золотий, у якому залізо обернеться знову на золото, вік Сатурна, що нечутно й невидимо владарює в незмінності нескінченних своїх перемін… Але хто до глибин прислухається (а вони — одночасно земні і небесні), той передчуває прийдешнє возз’єднання — вже, певно, по той бік Сатурнових сфер — людського з божественним.
— Лише справжнє пізнання — запорука дотримання клятв.
Цезар всміхнувся:
— Можливо; та ще певнішою запорукою воно стане тоді, коли його підтримають кілька леґіонів.
— Для забезпечення миру в самій Італії тобі вже давно не потрібні війська…
— Це правда, Верґілію, і гарнізонів я тут не тримаю умисне… — На обличчі у Цезаря промайнула своєрідна простодушна хитринка — так ніби він крадькома підморгнув нерозлучному другові. — Війська на очах у сенату і його шпигунів — це, як на мене, вже надто зухвала реальність…
— Ти дуже не довіряєш сенату.
— Людина ні в доброму, ані в поганому загалом не міняється, й улеслива злість, яка двадцять п’ять років тому так підступно й ганебно скинула Юлія Цезаря — вічна пам’ять святому його батьківському імені! — живе у сенаті й нині. Навіть якби я домігся ще більшого впливу на те, щоб призначати сенаторів, ті добродії будуть надійними доти лишень, доки знатимуть, що я будь-коли зможу сюди, до Італії, перекинути галльські й іллірійські леґіони; та я вже подбаю, щоб наші сенатори про це не забували.
— Опора твоєї влади, мій Авґусте, — не сенат, а народ…
— Це правда… і народні трибуни для мене — найважливіші з-поміж усіх моїх інституцій. — На обличчі у Цезаря знов промайнула та сама простодушна хитринка — тепер він хотів натякнути, либонь, що народні трибуни важливі йому не заради народу, а скоріше заради свого права вето в сенаті.
— Ти для народу — як символ миру, і тому народ тебе любить… Вік Золотий не настав іще, одначе твій мир — його провість.
— Мир? Війна? — Простодушна хитринка на обличчі у Цезаря змінилась на майже болючу гримасу. — Народ стерпить усе — одне й друге… Я боровся з Антонієм, я був з ним у союзі, я його знищив, а народ з усіх цих перемін навряд чи що-небудь помітив; він і сам до пуття не знає, чого йому хочеться, тим-то нам остерігатися треба лишень одного: щоб не з’явився десь новий Антоній… На щит слави народ підіймає звитяжця, байдуже — хто він; народ любить звитягу, а не того, хто її здобуває.
— Це, Авґусте, може, і правда для юрбищ, що сунуть до міст на їхні спокуси, але не для селян; селянин любить мир і того, хто мир приносить. Він любить тебе як людину — таким, який ти є. А справжній народ — це і є селянин.
На мить, на один удар серця, ох, на однісінький болісний вдих зникли й затемнення сонця, і мерхне світло, і краєвид, невиразно окреслений, зникла хитлива застиглість, власне, не зникла, а радше поступилася місцем видінню: мантуйська рівнина, розлогі лани, обрамлені тьмавими горами, шепотінням дитячим повиті, розпростерті у сонячнім сяєві, простерті крізь усі пори року, простерті крізь усі пори життя…
Цезар, так наче нікуди уже й не поспішав, зручніше вмостився у кріслі.
— Міст я зі світу не згладжую, любий Верґілію; навпаки, я маю їх зводити, на них-бо спирається римський порядок — нині так само, як і колись, як і завжди… Ми — народ, що будує міста, і спершу було місто Рим…
— Але ж не як місто торгівців і лихварів. Свій вік Золотий вони у монетах карбують.