Хто відповість на ці слова? Чи є на них відповідь узагалі? Та вона, хоч як дивно, таки пролунала:
— Вічна лиш істина — реальности істина, що шаленства не знає й запобігає шаленству, істина, зачерпнута із земних і небесних глибин, вічна, бо вона лиш — незмінна реальність, і народи, згуртовані в істині, згуртовані в злагоді, згуртовані в діянні заради істини, — народи, а перед ними людина насамперед, навіки ввіллються у царство прийдешнє, у царство безмежне. Тільки в діянні заради істини до снаги нам здолати смерть — і ту, що вже скоїлась, і ту, що ще скоїться; тільки у діянні заснула душа прокидається до всепізнання, щастя якого від роду даровано кожному, хто носить людську подобизну. Держава зростає до істини і в неї вростає, заради істини держава розростається всередині, в істині вона набуває свою остаточну реальність, повертаючись до божественно-неземного свого джерела, щоб уже в нові часи знайшла своє втілення чарівливість вічности, знайшла своє втілення в царстві людини, в божественнім царстві людства, у царстві, що зводиться над усіма народами й усі народи охоплює. У держави мета — царство істини, яке простирається на всі краї і терени й росте, розростається далі, мов дерево, що тягнеться з підземних глибин до небесних, бо в царстві такому благочестя буяє, бо це — царство миру, царство реальности, цієї розквітлої істини.
Слова його знов не збентежили Авґуста, знову було таке враження, немовби обидва вони один одного зовсім не чули, знов їхні мови позастигали в якійсь застиглості, не долинаючи одна до одної.
— Любов свою боги не дарують окремій людині; до неї їм байдуже, і про смерть її вони також не знають. Боги до народу звертаються, їхнє безсмертя звернене до безсмертя народу, лише воно їм важливе, вони дбають про нього, бо знають, що разом з безсмертям народу минеться і їхнє безсмертя. І коли вони все ж таки вирізняють котрогось одного зі смертних, то лише заради одного: щоб він дістав владу і запровадив таку форму буття у державі, де закон і порядок гарантували б народу навічне безсмертя. Земна влада — то відблиск всевладдя богів, і влада державця, що чиниться поміж двома реальностями — богів і народу, поміж вічним порядком богів і вічним порядком народу, одне й друге в державі утілюючи, — влада державця й сама стає вічною і неодмінною, разом з богами й народом вона набуває міцности й завдяки тій подвійній реальності стає ще сильнішою, ніж смерть і життя. Так влада земна, чинячись межи божественним і народним, сама відблиск першого й віддзеркалення в другому, звертається не до людини окрімної, а держава звертається не до всієї безлічі окрімних людей, а завжди лише до народного цілого, щоб зберегти в ньому вічну свою й неодмінну реальність. Влада, яка обпирається лиш на людей, ніколи не здатна утвердитись, разом з цими людьми вона відійде в небуття; хай там яка благодатна була б вона, а відразу впаде, щойно в людей тих з’являться перші вагання; так сталось і з мирним почином Перикла, якого прогнали за те, що він не спромігся спинити смертоносну чуму перед мурами міста; так могло б статися також зі мною, як три роки тому в Римі мало не вибухнув голод. Звісно, боги, що на землі нам дарують насущник і тому звеліли мені, своєму наміснику, подбати, щоб збіжжя, пожертва сенаторів, дісталось народові, — боги повелися зі мною надзвичайно ласкаво: я встиг спорядити александрійську флотилію із зерном, погожі вітри помогли скоротити плавбу їй, тож найгіршого лиха пощастило уникнути; та мене не врятувало б і це, адже повсюдно уже спалахнули бунти, і вони неминуче призвели б до падіння моєї влади, якби не спиралась вона на сукупність богів, на сукупність народу, і я раз у раз наражав би себе, та що там себе — всю римську державність — на небезпеку стати жертвою випадкових суспільних незгод, якби допустив, щоб до влади допалося оте метушливе збіговисько окреміших смертних створінь. Держава — найвища реальність, незримо вона розпростерлася із краю у край, та реальність вона, хоч і незрима, настільки висока, що в її межах годі місця шукати для чогось тлінного й смертного; я стою тут людиною тлінною й смертною, та в межах, даних мені державою, у межах своєї влади я мушу зректися всього тлінного і обернутись на символ нетлінності, бо смертне, аж як символом стане, спроможне набути нетлінности — тієї нетлінности, що, як і та ж таки римська держава, завдяки власній реальності сама постає понад будь-яким символом. Держава у двоєдиній своїй реальності має символізувати не тільки могутність богів, їй мало на славу богам поставити власний акрополь, ні, вона зобов’язана не меншою мірою подбати про символ і для народу, для другої половини своєї реальносте, — про має-статичний символ, такий, якого народ розуміє і хоче бачити, маєстатичний образ, в якому народ упізнавав би самого себе, символ своєї влади, перед якою він має підстави і ладний схилятися, невиразно здогадуючись, що влада у справах земних, як це показує приклад Антонія, завше схильна до злочину і що лиш той можновладець, який воднораз символізує і вічну реальність, може уникнути такої спокуси. І тому я, хто владу прийняв, щоб зберегти наш римський порядок, хто владу прийняв і як ленний дарунок богів, як спадок мого богорівного батька, щоб колись передати її у спадок нетлінній вервечці нових і нових поколінь аж до останнього правнука, — тому я й дозволив, скажу більше, тому я й наказав у всіх храмах поставити статуї самого мене, крім статуй усіх тих богів, що їх ушановують народи моєї держави, і це буде як пам’ятник єдности Риму, його входженню в загальний порядок, що простирається від берегів океану до берегів Євфрату. Ми нікого не силуємо приймати наші закони і звичаї, нам немає куди поспішати, ми маємо час, щоб зачекати, допоки народи самі переконаються у перевагах і нашого судочинства, і наших систем мір та ваги, і нашої грошової системи. Чимало прикмет і ознак цього є вже, звичайно, й тепер, але ж наш невідкладний обов’язок — всіляко сприяти тому, щоб такий перехід до нашого, римського способу мислення відбувавсь якомога скоріше, ми повинні сприяти цьому невідкладно й повсюдно, ми повинні, не гаючись, пробудити державну свідомість у всіх тих народів, що населяють імперію. Ми повинні робити так задля богів, бо вони — щонайвище утілення римського духу, і це можна здійснити тільки у символі — в символі і зокрема скориставшися символом статуї. Саме це — і ніщо інше — усвідомив наш римський народ, коли зажадав повиставляти у храмах мої статуї — не задля того, щоб забобонно поклонятись мені, як богові, бо ж я — не бог, а задля того, щоб владі, яку я справляю з веління богів, святобливо складати ту шану, віддавати яку зобов’язані й решта народів на теренах імперії, бо в цих символах влади воістину втілено внутрішній зріст усієї держави, її неминуче зміцнення, посування до імперської єдности, втілено гарантію римського миру й безпеки навіки-віків.