На диво сумнівним здавалося все, про що казав Авґуст, — сумнівним і воднораз до болю нестерпним у своїм лицедійстві; слова його викликали біль розчарування, біль втрати, біль зради, можливо, навіть біль сорому, бо вони, попри все, застали його зненацька і полонили — можливо, через оцю неминучість дружби, можливо, через оцю неминучість смерти. А власне, чи не сам Авґуст мав тут померти? Бо те, що він казав, звучало, немов заповіт майбутнім державним керманичам Риму, хоч сам заповіт цей, по суті, був уже мертвий і нікуди не вів — ні до богів, ані до людей.
Цезар, ніби раптом смертельно стомившись, знов опустився у крісло; він сидів, очужілий і замкнений, нахилившися трохи вперед, і не підводив вродливе, немовби юнацьке, обличчя; але рука його лежала на лев’ячій гриві. До найдальших країв він зміряв земні простори, та так і зостався в земному полоні. Цезар стомився. І все ж таки це був володар.
І тому, саме тому треба було щось сказати, треба було відповісти.
— Благочестя душі-одиначки живе не з богами, а по той бік богів, по той бік держави, по той бік народу; і хай боги й дбають лише про народ, хай вони й знати не хочуть про окрему людину, навряд чи душа потребує богів, що їх сама і створила; їй досить лишень потаємно завести благочестиву розмову з Незвіданим, і боги їй уже не потрібні — ні той, ані другий, ні третій.
О, потаємні розмови з божественним! Поки не прорвано полог невидимий сутінків, що поміж землею і небом напнутий, на молитву відлунює сама її власна луна; недосяжним лишається Бог, і не дає він одвіту.
Та Цезар промовив:
— Якщо ти, вдаючись до таких потаємних благочестивих розмов, щирість яких, певна річ, не підтвердить ніхто, навіть і сам ти, — якщо ти в такий спосіб волієш звільнитись від власних обов’язків перед державою і перед народом, який надихає тебе на творчість, то я твої наміри ще розумію, хоч і не схвалюю; та якщо балачками своїми ти хочеш принизити нашу прабатьківську віру і благочестя істинних римлян прирівняти до благочестя якихось там варварів, то мені доведеться тобі нагадати, що єгипетські божества ти ж таки і обізвав поторочами.
— Є лиш одне благочестя, і краще вже варвар, чиє благочестя — це зростання і розвиток, ніж істинний римлянин, у кого душа для зростання закрита.
Досить байдужно, певною мірою збайдужіло-люб’язно, певною мірою щоб остаточно завершити розмову, Авґуст промовив:
— Благочестя, яке поторочі породжує, — не благочестя; держава, яка поторочі вшановує, — не держава; ні, без богів благочестя немислиме, немислиме воно і без держави й народу, вільно живеться йому лиш у спільноті, бо тільки в спільноті всієї вітчизни римської, зі своїми богами єдиної, людина спроможна поєднатися із божеством.
— У спільноті ніколи не запанував би порядок, якби душа-одиначка не знайшла безпосереднього шляху до поєднання із неземною стихією; лише діяння, що щиросердо слугують неземній стихії, слугують також і загалу у стихії земній.
— У думках твоїх чути нове щось і вкрай небезпечне, Верґілію; воно нашій державі може завдати шкоди.
— З такими думками держава розквітне до справжнього царства; з держави простих громадян виросте царством людей.
— Ти підриваєш державні підвалини, ти розбиваєш державну будову й обертаєш її на аморфну рівність, ти руйнуєш державний порядок і розриваєш надійні зв’язки у народі. — Всю втому у Цезаря неначе рукою зняло; йшлося про речі, близькі його серцю, і він говорив з неабияким запалом.
— Порядок… його визначатимуть люди… людські закони.
— Закони? О, та в нас тих законів хоч греблю гати! Сенат ні на що інше не здатний так добре, як плодити безглузді закони… Народ прагне порядку, але ж, певна річ, не підступних законів, що доводять до згуби й самого його, і його державу… Та ти, далебі, у цьому нічого не тямиш.
— Царство, де благочестя зростає, держави не знищує, а над нею підноситься, народного духу свого воно не руйнує, а над ним підноситься. Народ… так, у державі народу потрібен порядок, одначе людині потрібне пізнання; людина слугує йому у своїм благочесті, й коли їй відкриється шлях до пізнання, тоді нове царство й постане — царство під захистом закону пізнання, царство, покликане стати запорукою творення.