— Ти говориш про творення нового світу так впевнено, немовби на це може вплинути якось держава. На щастя, закон твій пізнання не знайде в сенаті багато прихильників… а то саме творення шансів на довге життя не мало б.
— Якщо пізнавати людина зрікається, якщо позбувається істини, то вона позбувається й змоги творити; держава не може подбати про творення, але шкода, що завдана творенню, — це шкода й державі.
— Нехай це питання вирішують наші боги. Але ти хоч-не-хоч маєш визнати, що я, як-не-як, своє діло робив; наскільки від мене залежало, дбав я — і дбатиму й далі, — щоб знання у людей розвивалися. Кількість публічних шкіл у нас збільшилась — і не тільки в самій Італії, а й у провінціях, і я приділяю особливу увагу тим видам фахових знань, які дають змогу підготувати тямущих і зодчих, і лікарів, і прокладачів водогонів; крім того, я заснував, як тобі добре відомо, Аполлонову й Октавіанову бібліотеки, а при нагоді завше підтримував коштами ті бібліотеки, що існували й до мене. Але народові до таких турбот байдуже, у своїй масі він прагне, щоб йому на тарілці підносили не готові знання, а яскраві, виразні картинки та образи, і щоб їхній зміст був йому зрозумілий.
— У пізнанні, у будь-якім, немає нічого вищого, ніж звичайне, просте пізнання, і народ його хоче побачити у величному образі діяння, пізнанням натхненного.
Похмура якась легковажність відбилась у рисах Авґуста.
— Світ сповнений діянь, а пізнання у ньому — катма.
— Діяння, натхненне пізнанням, — це діяння клятви, Октавіане.
— Але ж, Верґілію, владу свою я одержав під клятвою і дотримав усього, у чому поклявся… Чи не досить цього для отого твого діяння, пізнанням натхненного? Чого ще тобі треба?
Чом би не дати марнолюбному Авґусту відповідь, якої він жде? Це було б дуже просто і дуже доречно. Але щось спонукало його заперечити і пояснити:
— Певна річ, твої справи — це діяння, діяння на виконання клятви, й саме тому за ним будуть і нові діяння, натхненні пізнанням, яке викликатиме їх до життя, — діяння істини… Але ж, Авґусте, йдеться про душу людську, а з нею потрібне терпіння… — Ох, попри оце невдоволення, попри спротив на обличчі у Цезаря, він таки мусив сказати це, йшлося ж бо справді про людську душу і про її пробудження для перемоги над смертю. — Так, ти римський мир своїм діянням поширив на багато теренів, своїми ділами ти створив символ величі — єдину державу, і як до неї додасться тепер ще й діяння задля великої істини, яке подарує людині спільне для всіх пізнання Всевишнього і таким чином згуртує усіх громадян у єдину людську спільноту, отоді, Авґусте, держава твоя постане як вічна реальність творення… аж тоді, аж тоді воно станеться… диво…
— Отже, ти стверджуєш, нібито наша держава у нинішнім вигляді — це лиш сумнівний символ…
— Ні, справжній символ.
— Гаразд, справжній символ… Одначе ти стверджуєш, що свого повноцінного, реального вигляду вона прибере лише в майбутньому…
— Так, Цезаре.
— І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?
Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.
Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися, спокійно собі линув човник, і хоч знов сперло дух у легенях, у горлі й у носі, але дихало серце, і серце знало, що в ньому довічно не згасне подих душі його — ледве відчутний, навіть не подих, а ніби весняний легіт, однак такий дужий, що, здавалося, вихором зараз промчить понад світом і позмітає усе, навіть гори. Коли ж, о коли? Десь дихав той, хто звершити це мав, десь він жив уже й дихав, хоч іще й не народжений; колись було творення, колись воно буде, станеться диво, від випадковости вільне. Мерхнуло світло, і посеред нього, у далині предалекій-далекій, десь на сході знов постала зоря.
— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.
— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.
— Це — завдання Спасителя.
— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?
— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.
— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?