— Життя твоє — істинне діяння, Цезаре, діяння задля загалу й у гущі загалу, і цьому діянню ти присвятив себе всього, до решти. На жертовне це діяння обрали тебе і призначили наші боги, ти удостоївся їхньої чести і став, як і ясує буття твоє, до них ближче, ніж будь-хто зі смертних.
— То які ж тобі жертви потрібні іще? Будь-яка справа, якщо її роблять по-справжньому, вимагає всієї людини, усього життя її; так само було, наскільки я можу судити, й з тобою, і ти маєш право зі спокійним сумлінням розглядати життя своє як самопожертву.
Померхла багатоликість буття, утратила обриси, відсунулась за порожнечу безкраю; не проступала уже жодна лінія, не проступав навіть натяк на лінію… Де ж тепер має відбутися зустріч?
— Моє діяння… то було себелюбство, навряд чи було то діяння, про самопожертву я вже й не кажу.
— То бери з мене приклад: сповни обов’язок перед народом, віддай йому те, на що він цілком заслуговує, — віддай йому власне творіння.
— Як і кожне мистецьке творіння, «Енеїда» породжена теж сліпотою… сліпотою фальшивою… все, що ми творимо… то лише витвір її, сліпоти… а для сліпоти справдешньої нам бракує смирення…
— Отже, й мені? І моєму творінню?
— Гай-гай, де вже те багатолике буття…
— Що-що?
Розмовляти було вже не варто; лишалося тільки одне: повторятися.
— Ти вершив своє діяння серед народу, і серед народу воно діянням стало; а я своє маю принести народові — принести не задля служіння діянню, а задля того, щоб пожинати визнання і лаври.
— Годі, Верґілію! — Цезар уже ледве стримувавсь від нетерплячки. — Якщо в публікації своєї поеми ти вбачаєш якусь власну вигоду, то віддай розпорядження, щоб «Енеїду» пустили у люди вже після твоєї смерти. Це — остання моя пропозиція.
— Шанолюбство поета зазвичай переживає і саму смерть.
— Як же бути?
— Творіння моє не повинне мене пережити.
— О громовержцю! Але чому, зрештою? Назви-таки, зрештою, справжню причину!
— Принести у жертву життя своє, як це зробив ти, я не зміг, тож мені доведеться принести у жертву свою «Енеїду»…. Вона має канути у забуття, а разом із нею і я.
— Це не пояснення, це просто безумство!
— Нечисте сумління… я хочу забути… забути усе… і щоб забули й мене… так треба, Авґусте…
— Оце-то звістка, оце-то радість для твоїх друзів! Верґілію, сумління твоє було б, далебі, чистіше, якби ти про своїх друзів згадував трохи душевніше, а не придумував оці забаганки, безглузді й зловмисні, бо насправді вони — не що інше, як безглузді й зловмисні відмовки.
— Спасенне, натхненне пізнанням діяння — воно ще попереду; заради нього, заради клятви йому це має статися… Спасіння у клятві, Авґусте… для всіх… для мене…
— Ох, знов ти своєї, знов про спасіння… Якщо ти це зробиш, твій Спаситель однаково ані на день раніше не явиться, зате нас ти усіх пограбуєш, свій народ пограбуєш, і ти називаєш оце спасінням?! Безумство це, просто безумство!
— Безумство — це істина, пізнання позбавлена; а йдеться про істину, натхненну пізнанням… Лиш у її реальності немає безумства.
— Виходить, є два різновиди істини? Та, що пізнання несе, — для тебе, а та, що пізнання позбавлена, — для мене? На твою думку, я говорю, як безумець? Чи не це ти бажаєш сказати? То так і скажи!
— Я маю знищити те, в чому немає пізнання… там — зло… там — темниця… там немає свободи… наша жертва слугує свободі… це — наш найвищий обов’язок… те, що пізнання позбавлене, хай поступиться місцем пізнанню… лише так, далебі, я прислужуся усім нам і спасінню народу… закон істини… пробудитися від дрімоти!
Квапний, поривчастий крок — і Цезар уже біля ложа.
— Верґілію…
— Слухаю, Авґусте.
— Ти мене ненавидиш.
— Октавіане!
— Не називай мене Октавіаном, коли так ненавидиш.
— Я… я тебе ненавиджу?
— Ще й як ненавидиш! — Цезарів голос зробився різким, аж пронизливим.
— Ох, Октавіане…
— Мовчи вже… ти так ненавидиш мене, як жодна інша людина на світі, так, як жодну іншу людину на світі, бо ти заздриш мені, як жодній іншій людині на світі.
— Це неправда… неправда…
— Не бреши, це таки правда…
— Ні, неправда… неправда…
— Правда. — Цезар розгнівано, люто обсмикував листя з лаврових вінків на канделябрі. — Так, це правда… Так, ти мене ненавидиш, бо сам тільки й думаєш про царювання, та силоньки в тебе забракло, щоб до здійснення мрії зробити бодай невеличку потугу. Ти мене ненавидиш тому, що не придумав нічого, анічогісінько кращого, аніж вилити оті свої марення про царювання в поемі, аби хоч би там показати себе усевладнішим і всемогутнішим за тамтешніх царів; ти ненавидиш мене, бо мені поталанило власним горбом домогтися усього того, чого ти бажав для себе. І все ж таки я зневажаю усе те так глибоко, що навіть дозволив собі відмовитись од вінця імператора. Ти ненавидиш мене, бо покладаєш на мене відповідальність за оцю свою неміч… Ось де причина твоєї ненависти і твоїх заздрощів!