Выбрать главу

Чи це — не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить — за одну коротесеньку мить — кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи — не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, — голова у вінку, дароносець, та й годі, — і за такого й прийняв його Авґуст.

«Вітаю тебе, — мовив він, стоячи там-таки, під канделябром і тримаючись за лаврову гілку. — Ти приніс у дарунок мені поему, і я з твоїх рук прийму її, адже ти — Лісаній; я впізнав тебе, хоч ніколи й не був у Андах, і ти впізнав мене також». «Ти — божественний Цезар Авґуст». «Як ти знайшов дорогу до мене?» І хлопчик продекламував:

«Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський, З’явиться тут він колись попід віссю великого неба. Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки, Цезар то Авґуст, син божества; золотую епоху В Лації наново він установить, на землях, що перше Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів Владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв, Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає. Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські, Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно, І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла Семираменного Ніла…»