— Лісанію!..
Хоч раба і не докличешся, та хлопчика все ж таки покликати можна; хай прийде й пояснить, що діється.
— Ти раз у раз згадуєш цього Лісанія, — завважив Плотій. — Ти його згадуєш, а він іще не показався тут жодного разу… Чи його також стосується той заповіт, який тобі так не терпеливиться скласти?
Ні раба, ні хлопчика заповіт безпосередньо не стосувався, цього не можна було заперечити; але й пояснити товаришу, в чому суть справи, також було важко, лишалося тільки що-небудь придумати:
— Я хочу йому відписати яку-небудь річ.
— Тоді й поготів він повинен нарешті з’явитись, а то я, далебі, уже не повірю ні в нього, ні в його існування.
Несправедливий був докір товариша, бо Лісаній одразу й з’явився; його міг побачити всякий, хто цього бажав, і коли Плотій не бачив, то хай би собі й докоряв. Та все ж таки ліпше було б, очевидно, не кликати хлопчика, бо тепер він, з’явившись, був у подвійному образі — й хлопчика, й раба, так наче обидва носили те саме ім’я й обидва — і хлопчик, і раб — на нього повинні були озиватись. Власне, це не була аж така дивовижа; навпаки, дивовижа була радше в тому, що ця з’ява подвійна відбулася вочевидь не погоджено: хлопчик весь час намагався підступити до ложа, та зробити це першим, обійти того другого, більшого й дужчого, йому не щастило, той раз у раз виростав на його шляху. І складалося враження, що хлопчик Лізаній утратив і кмітливість свою і спритність.
Плотій зітхнув і знов рушив до крісла, де сидів доти.
— Замість спокійно полежати, як тобі усі радять, ти починаєш то щось міняти у своїм заповіті, то комусь там що-небудь відписувати… Цезар пробув тут годину чи й довше, і з твого голосу чути, що ваша балачка тебе непомалу стомила… А я, бувши тобою, перечити упертюхові остерігався б.
— Авжеж, — докинув Луцій замислено і водночас зацікавлено. — Куди довше, ніж цілу годину… І весь час ви тільки й балакали, що про «Енеїду»? Ні, коли вже тебе це так стомлює, то краще мовчи, відповідати не треба…
Упевнено й твердо спинившись край ложа, раб якось зненацька, здавалося, виріс; від нього повіяло супокоєм і холодом, як від людини, що з крижаного морозу ступила в натоплену хату, і був він кремезний такий і плечистий, що хлопчик, хоч і виліз на стіл, щоб зазирнути через плече здоровила, ніяк це зробити не міг.
— Нехай раб іде собі…
— A-а, це через твій заповіт? — Плотій, сидячи в кріслі, роззирнувся в покої. — Та всі уже й так розійшлися; можеш спокійно собі починати.
Луцій, легенько, за звичкою, обсмикнувши всі складки на тозі, обережно усівсь на стільці біля ложа, закинув по-світському ногу на ногу (вони були в нього стрункі і довгі) й випростав руку із довгими пальцями долонею вгору, збираючись щось пояснити.
— Це правда, коли ясночолому вже скортить побалакати, то це зазвичай надовго… Та, сказати по щирості, оратор із нього такий собі, у кожному разі не вельми блискучий як на вимоги, що їх висувати ми маємо право, адже ми були свідками класичного віку римської високомовности… Хіба ви вже забули промови, що лунали колись у сенаті? Що не промова, то насолода і втіха! Щоправда, як на нинішній час, коли взагалі вже ніхто не розтулить і рота, досить і солодкомовности Авґуста. Та чом би й не досить?.. Одначе, Верґілію, я аж ніяк не хотів би впадати в ту саму помилку, що й він — хай буде ім’я його благословенне! — і втомляти тебе ще дужче…
Чом раб ще стоїть, чом він не йде? Укляк, мов укопаний, застиг крижаною брилою, крижаною горою, що грізно росте і росте, затулив он собою вже всього малого Лісанія; і пронизливий холод, що йшов від того раба, проймав усе дужче, проймав до кісток, і разом із холодом наринали тяжкі хвилі втоми…
— Тобі конче потрібний спокій. — Луцій рукою немовби підвів остаточно риску під цим своїм присудом. — Тобі конче потрібний спокій, і якби зараз ти звернувся до лікаря, він би підтвердив це ще раз; а тепер нам, гадаю, краще лишити тебе самого.
Так, спокій йому був потрібний, що правда, то правда, і цю потребу у спокою, принесену холодними хвилями втоми, він відчував і сам, вона була просто звабливо-солодка і воднораз небезпечна своєю невідворотністю… Ох, її треба здолати! Її треба здолати негайно! І добре, як добре, що Луцій завів оце мову про лікаря, і той, мов почувши бажання Луція, мов на поклик його, неквапно, поважно постав із прозірного тлуму образів і так само неквапно, поважно (з вуст не сходить улеслива усмішка) підійшов до його ложа: «Ось ти й одужав, любий Верґілію; я пишаюся тим, що можу тобі це сказати, бо такому щасливому завершенню твоєї недуги чималою мірою — і я, чоловік хоч і скромний, таки маю право тебе в цьому запевнити — сприяло й моє лікувальне мистецтво».