Адже ніщо не змінилося: німотно позастигали у своєму незмінному вигляді, глибоко-глибоко в небесне склепіння занурені міріади зірок, на півночі — Змія, Геркулесовою рукою впокорена, на півдні — грізний Стрілець, під ними в невидимім просторі стояли, в пітьму задивляючись, незмінні ліси, й шелестіло місячне сяйво на їхніх в’юнких шляхах, якими у пошуках водопою іскристого притьма шастала звірина сито-сонна; одвічно незмінні в далеких, але таких рідних просторах невидимих, тихим сяйвом повиті гори блиском своїх вершин вітали місяця, що повивав їх тим сяйвом, незримо-далеко сріблясто шуміло море, і перед ним незмінно стояла ніч, розгорнена у видимому і невидимому, одна з міріад ночей у незмінній своїй незмінності від початку усіх початків, розгорнений світ у мільйонах невидимих просторів, сфера за сферою відділених один від одного, незмінний поріг реальности; ох, ніщо ж не змінилось, тільки все відступило у нову оту далечінь, що покладає край будь-якій близькості, просякає будь-яку близькість і переносить її в незвіданість, власну руку чужою робить, власний погляд спрямовує у невидимість, у всюдисущу далеч, що в свою порожнечу засмоктує світло і навіть відблиски отих багать, що вже догоряють там, унизу, за муром, — далеч, що позбавляє плоті всі звуки життя (ба навіть самотні, розмірені кроки — там, унизу — чатового) і дає їм притулок у нечутності, далеч у близькості, наддалеч у далечі, найдальша і одночасно найближча межа обох їх, нереальне в реальності обох, недосяжно-далеке, в обох у них зачароване… Краса.
Бо
на недосяжно-далекій межі промениться краса,
з далини недосяжної промениться вона людині,
недосяжна пізнанню і запитанню,
лиш оку
легкодоступна;
єдність світу, красою сотворена,
на рівновагу прекрасну спирається наддалини,
що просякає всі пóри простору, їх далиною насичує
і — якийсь демонізм! — суперечності щонайгостріші
не лише обертає на тотожність і рівнозначність,
а й — демонізм іще більший! — у кожнісінькій пóрі
ще й далину простору наповнює далиною часу,
і рівноважний потік часу застигає в кожнісінькій пóрі,
у прадавню застиглість свою повертаючись;
час не зникає, о ні, вічно плине його невмируща присутність,
присутність краси, мовби людина перед лицем краси
вільна, хоч уже й випроставшись, хоч і тягнучись вгору,
знов повернутись назад
і, наслухаючи, знов залягти у дрімоті
поміж глибинами тверді земної й небесної, вся
знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,
мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,
що, від пізнання й запитання вільна, дістає
давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,
зректись відрізняти добро від зла,
втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,
ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб
негідне і гідне, нещастя і щастя,
жорстокість і ласка, смерть і життя,
незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає
відмінностей,
в узах краси нерозривно злютовану,
зором душевним осяяну і зігріту,
й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,
демонічно усе поглинає,
всеосяжна її рівновага правічна,
але тому це — й вороття в добожественний хаос,
тому це — спомин людини про те, що сподіялось
ще до її передзнання,
спомин про те добожественне світу становлення,