завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,
завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,
о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;
так відкривається їй краса — як дійство двох меж,
а межі, і зовнішня, й внутрішня —
чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —
пролягають поміж скінченним і нескінченним,
далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте
ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,
його тихомирну тривалість на грані простору,
але часу вони не поглинають,
вони — лише символ, символ земний поглинання часу,
лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,
то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,
а тому — і межі всього нелюдського;
так відкривається людям все дійство краси —
і його сутність, і сутність самої краси:
нескінченне в скінченному,
примарна земна нескінченність,
а тому — лише гра,
гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,
гра у символи на останній земній межі,
краса, гра в собі,
гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так
бодай символічно — інакше не вийде — втекти від страху самотности, —
солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,
утеча в красу, гра у втечу;
і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,
нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,
яка неминуща лише у повторенні, й тому
цю досконалість примарну знову і знову
потрібно відшукувати,
так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,
відкривається відчай його і відчайдушні потуги
зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —
з буття тлінного щось нетлінне вчинити,
щоб сподіяний простір
віки пережив
як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;
просторотворче мистецтво у кожному образі,
безсмертність у просторі, а не в людині,
і тому не зростає вона і не розвивається,
творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,
о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,
і тому черстве,
черстве до людських страждань, бо для нього вони — лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —
засіб шукати красу і відкривати красу
у невпиннім повторенні;
і відкривається людям краса як жорстокість,
дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що
обіцяє у символі втіху від нескінченности,
втіху солодку, яка зневажає пізнання
земної примарної нескінченности й навіть
здатна бездумно призвести до мук і смерти,
бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,
лише зору досяжна, лише часу досяжна,
одначе не людяності, не людському обов’язку;
так краса відкривається людям — як закон, недоступний пізнанню,
фальшива краса, що сама себе узаконила,
задля власної вигоди,
самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,
правила гри її — втіха,
солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,
красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,
вершиться на грані реальности,
щоб збавити час, але не позбутись його,
погратися із випадковістю, але не здолати її,
і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак
уже від початку на невдачу приречена,
бо лише людське — божественне;
і людині відкривається так сп’яніння красою
як гра, вже від початку програна,
програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,
всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,
програна, бо неминучість повторення — це заразом
і неминучість програшу,
і неминуче завжди йдуть у парі
хміль від повторення і хміль від гри,
той і той у полоні тривалости,
той і той невиразні й похмурі,
той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,
а справжнє зростання,
зростання знання у людини, яка пізнає, — вершиться воно у часі, воно
тривалістю не обмежене і від повторення вільне,
воно час розгортає в безчасся, і це безчасся
поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,
рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,