бо сміх —
то богів і людей привілей,
породжений первісно Богом, що пізнав сам себе, привілей,
породжений із його німотно-здогадного передзнання,
з його передзнання про власну знищенність,
з його передзнання про знищенність усього творіння, в якому
він, сам творець і частина творіння, чинить своє буття і,
світ пізнаючи, підіймається до самопізнання, з якого породжено сміх,
і підіймається вище,
повертаючись до передзнання;
о богів, о людей народження, о смерть тих і тих,
о їхній початок і їхній кінець, повік нерозривні,
о, то знання про богів небожистість породжує сміх — знання, спільне для Бога й людини,
воно постає у бентежно-бентежливій, прозористій
спільності зоні,
що демонічно спинається між потойбічним і поцейбічним,
щоб у ній, у похмурій цій зоні демонів,
могли і любили стрічатися Бог і людина,
й коли в колі богів першим належить сміятися Зевсові,
то сміх у богів викликає людина,
точнісінько так,
як у коловерті неспинній жартівливо-поважного упізнавання
поведінка тварини викликає в людини сміх,
точнісінько так,
як Бог віднаходить себе у людині, а людина себе — у тварині,
і людина підносить тварину до Бога,
а Бог повертається через тварину в людину;
Бог і людина поєднані в тузі, та перед сміхом безсилі вони, бо це — гра,
у якій первобутньо-раптово змішалися всі до одної сфери
й улягли її доленосним правилам,
гра, у якій первобутньо-раптово первобутнє сусідство відкрилося,
гра велика сферичного хаосу,
божественна гра, яка нищить красу і руйнує порядок,
лиховісно поєднує божественність творення й творіння самé,
і радо приписує їх випадковості;
гнів і жорстокість богоматері мудрої,
розвага і звага Бога, що зневажає пізнання і нехтує ним,
заливаючись сміхом,
бо розвага така в швидкоплиннім об’єднанні сфер (до того ж
без найменших зусиль до пізнання, чи запитання,
чи без будь-яких інших потуг),
це — самозречення, безтурботне і легковажне зречення і віддання
самого себе
на поталу випадку, на поталу часу,
на поталу чомусь неждано-гаданому, чомусь негадано-жданому,
на поталу несподівано радісному передзнанню і,
як на те вже пішло,
смерті;
розвага у чомусь незвіданім, розвага велика така, що вслід за розгромом останніх
решток законности заради розваги, за сплюндрування порядків, мостів і меж
заради розваги,
за сплюндруванням застиглостей простору й їхніх красот,
за сплюндруванням краси простору
настає предковічний і довічний уже
поворот
до безмежно непізнаванного, невимовно безмовного, що ні мостів не знає, ні
простору,
де переплутані всі відмінності,
де переплутане Боже передзнання з передзнанням людини,
де розпадається їхнє спільне творіння,
даль предковічну плюндруючи й до себе її наближаючи,
плюндруючи даль предковічну довселенського творива,
плюндруючи образ довселенського творива у безпам’ятстві, що
недоступне передзнанню навіть Бога,
плюндруючи до споконвічної невпізнанности, у якій
реальне і нереальне,
живе і безживне,
путяще і непутяще
необачливо знов поєднаються,
плюндруючи нерозгадане царство Ніде, де
у водних глибинах плавають зорі
і де жодна річ не лежить так далеко від решти,
щоб не бути із рештою разом,
і кумедно усе тут розкидано й зібрано, випадкові поєднання і випадкові
взаємопородження,
кумедні
у плині часу геть однакові випадковості,
й однакові стада богів, і людей, і тварин, і рослин, і зірок,
змішані і перемішані поміж собою;
сплюндроване царство Ніде, царство сміху,
зі сміхом дощенту сплюндровано хаос світів,
немовби повік не було тої клятви творіння, якою
Бог і людина взаємно обітницю склали —
пізнання обітницю і порядку, що творить реальність,
обітницю помочі, цього обов’язку, що накладає обов’язок;
о, це сміх зради,
сміх віроломства, безжурного і безтурботного,
це те, що до вселенського творення ані добра, ані обов’язку не визнавало,
о, це він —
спадок недобрий, в якому таїться сміх, це паросль розколу,
з якою приходять на світ усі до одного творіння,