— …тож перед тим відкриваються межі на заклик і Бога, і долі — їхня воля єдина, — на кого покладено останній священний обов’язок прийти на поміч, але тому, кому такою подвійною волею Бога і долі суджено стати поетом, кому лише знати і передбачати, лиш писати й казати роковано, тому в житті, тому й у смерті покуту заказано, і навіть надгробок для нього — просто гарна споруда, земне пристановище для власного тіла, ні вхід, ані вихід для нього, ні вхід на стезю нескінченного сходження вниз, ані вихід до вороття нескінченного; доля не хоче подарувати йому провідну злотолисту віть, віть пізнання, тож його спостигає обвинувальний присуд Юпітера. Так і самого його приречено на клятвопорушення і воднораз на знедолення клятвопорушника, і його погляду, що ковзнув мимоволі униз, на землю, було вільно уздріти лиш трьох співвинуватців клятвопорушення, що плелися оце бруківкою, — провісників того обвинувального присуду; його погляду не вільно було зазирнути глибше, під поверхню бруківки, під поверхню світу, під поверхню мови й мистецтва; заказано було йому спускатися вниз, до неземних глибин, а повертатися з них, здійснюючи цей титанічний чин, — уже й поготів, заказано було повертатися, даючи змогу утвердитись тому людському, що в ньому є, заказано було підійматися й оновлювати клятву творення, і він про це завжди знав, а тепер виразніше, аніж будь-коли доти, усвідомлював, що його позбавлено допомоги спасителя, позбавлено раз і назавжди, позаяк без допомоги клятвеної нема допомоги й людської, і лише їхня єдність втілює ту Титанову місію, що творить спільність, творить людність, землею породжену і до небес звернену, бо лише в людності, лише у справжній спільності, що віддзеркалює загалом усю людність, всю цілісність роду людського, вершиться той коловорот, що його нам дає пізнання й що сам дає пізнання, коловорот божественного запитання й відповіді, в якому нема уже того, хто помогти не годен, хто не годен обов’язок сповнити, хто вже не годен дотриматись клятви, — нема його, бо сам він збагнув: той титанічний труд — звершити, упорати, обожнити людське буття, про що саме і йшлося, йому не до снаги; воістину, він про це знав,
«…легкий перехід до Аверна,
Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,
Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —
Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,
Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,
Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж ними,
І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.
Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба
Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар
Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, —
Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами
В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —
Святощі це для Юнони підземної, їх укриває
Гай, і пітьмою похмурою їх сповивають долини.
Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,
Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;
Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.
Зірвеш ту віть золоту — і друга уже наростає,
Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.
Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,
В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,
Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш
Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.
Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга, —
Гей, ти не знаєш, — і цілий флот твій оскверняється трупом;
Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.
Спершу його віднеси і належним вшануй похованням…»