і саме тому він знав і про небезпеки, глибоко зачаєні в будь-якому мистецтві, саме тому знав і про незглибиму внутрішню самотність людини, якій судилося бути митцем, знав про самотність оцю її вроджену, що людину затягує в ще глибшу самотність мистецтва й у безмовність краси, і знав він, що більшість митців таке усамітнення доводить до згуби, що робить воно їх сліпими, і в сліпоті своїй вони вже не бачать світу, не бачать божественного в ньому й у своїх ближніх, що ці митці, сп’янілі від своєї самотности, спроможні побачити лише власну богоподібність, так ніби нею позначені тільки вони, і знав він, що схиляння таке перед самим собою, спрагле визнання загального, дедалі більшою мірою стає єдиним сенсом їхньої творчости — зрадою і божества, і мистецтва, саме зрадою, бо так мистецький твір обертається на твір ремісницький, на такий собі недоброчесний плащ мистецького марнославства, на строкате парадне вбрання, ганебність якого навіть самовдоволено виставлену напоказ власну голизну перетворює на маскарадну личину, і хоч недоброчесне самозамилування, красою захоплення і до ефекту прагнення, одноразова скороминущість і неспроможна розширюватися обмеженість ремісництва такого, — хоч усе це знаходить шляхи до людей куди легше, ніж справжнє мистецтво, це — шляхи тільки примарні, із самотности вихід, але не приєднання до людської спільноти, якого шукає справжнє мистецтво у своєму пориванні до людства, ні, це — приєднання до юрбища, до його брутальности, до його неспроможности триматися клятви, до клятвопорушної облудної спільноти, яка жодної реальности не долає й не творить, ба навіть і не бажає нічого такого робити, а просто дрімотно нидіє у забутті реальности, реальність утративши, як її втратило ремісництво, реальність утративши, як її втратила літературщина; ось та глибоко зачаєна небезпека, що чигає на кожного, хто до мистецтва причетний; ох, як же боляче було йому знати про це,
і тому він знав також, що його здавна підстерігала небезпека ремісництва й літературщини, що він усе ще в полоні небезпеки такої, що через це (хоч він ніколи й не важився собі в цьому щиро зізнатися) його поезія називатись мистецтвом, по суті, вже не заслуговує, адже вона, позбавлена оновлення і поглиблення, — це всього-на-всього недоброчесне виробництво краси, далеке від творення реальности, адже його поезія від початку самого і до кінця, від «Етни» й аж до «Енеїди» у своїй сліпоті слугувала і віддавалася лише красі, самовдоволено обмежувалась тим, що прикрашала вже давно задумане і продумане, давно уже пізнане, давно вже сформоване, відмовляючись від справжнього внутрішнього розвитку (хіба що оте чимдалі важче нагромадження пишноти і блиску), — ремісництво, яке не могло самотужки ніколи здолати буття й піднести його до реального символу. О, він на собі, на власнім житті і на власній творчості пізнав ремісництва спокусу, пізнав спокусу підмін, яка ставить те, що породжено, замість того, що його породило, ставить гру замість єднання, замість неспинного, живого творення — що-небудь застигле, ставить красу замість пізнання; він знав про підміни такі й переміни, знав, адже усе це стало і його життєвим шляхом, нещасливим шляхом, що завів його від рідного краю аж до столиці, від живого і творчого ремества до самооманливого красномовства, від людського обов’язку й відповідальности — до показного і лицемірного співчуття, що поглядає на все спогорда й ніколи не подумає навіть допомогти по-справжньому. Туди — в паланкіні, назад — у паланкіні… Зворотний шлях від єднання, яке шанує закон, шлях до відокремлення, що знає і визнає лише випадковість, це шлях, ба ні, не шлях, а падіння у брутальність юрби, та ще й туди, де ця брутальність найгірша — в літературщину! Хоч зрідка він це й усвідомлював, та знову і знову поринав у хмільне сп’яніння, хай би в якій подобі воно являлось йому — чи то краси, чи марнославства, чи вишуканої гри уяви, чи просто награного самозабуття. Ось якими характерними рисами було позначене його життя, немовби оточене слизькими гадючими кільцями, — запаморочливе сп’яніння невпинними поворотами і перемінами, спокусливе сп’яніння своїм ремісництвом, і нехай він тепер, озираючись на це життя, й відчував за нього сором, нехай тепер, коли вже досягнуто межі часів і невдовзі грі мав настати кінець, він, ніби протверезівши, з холодною головою мусить сказати собі, що прожив таке нікчемне й негідне літературне життя, нічим не краще, аніж у якого-небудь Бавія, чи Мевія, чи будь-кого іншого з-поміж отих віршомазів пихатих, яких він так зневажав, атож, хай навіть саме уже це, знову ж таки, й підтверджувало, що у зневазі до будь-кого іншого криється й певна зневага до себе, бо тепер вона підіймалася в ньому, терзаючи душу його таким соромом, таким гострим болем, що лишалася рада тільки одна, прийнятна і бажана, а саме: самому себе приректи на загасання і смерть; нехай так, але те, що тепер опанувало його, було щось інше, ніж сором, щось більше було, ніж сором: хто тверезо озирається на своє життя й усвідомлює, що кожен крок на шляху його хибному був необхідний і неминучий, ба більше, навіть природний і зрозумілий, що доля й боги судили йому шлях вивертів і поворотів, що через це він і тупцює на місці, не годен ступити і кроку, хоч як прагне вперед, тупцює, заблукавши у нетрищах образів, звуків, мови і слів, що він з веління долі заплутався в галуззі всередині і зовні, що на своєму шляху без поводиря він, з веління долі й богів, зоставсь без надії натрапити на злотосяйну віть у нетрищах своєї в’язниці, — хто це усвідомив, хто це усвідомлює, того ще дужче діймає сором, того діймає жах, бо він усвідомлює, що для небожителів усе на світі діється рівночасно, що саме тому воля Юпітера й долі веління злилися водно, у страшній своїй рівночасності являючись усьому земному непорушною єдністю провини й покари. О, доброчесний лиш той, кому доля судила сповняти обов’язок єднання і допомоги, й лиш на того укаже Юпітер, щоб вивела доля із нетрищ його, та якщо доля й Юпітер спільною волею забороняють сповняти обов’язок, то неспроможність і небажання допомагати для них означають те саме, і карають вони за одне і за друге безпомічністю: поет неспроможний і не бажає допомагати, безпомічний він серед людської спільноти; бранець мистецтва, він спільноти цурається, поводиря він не має й, геть усіма покинутий, і сам неспроможний повести, та як надумає спротив чинити, як, попри все, надумає поміч нести і будити у присмерках, щоб нагадати про клятву й до спільноти вернутись, то це його прагнення (о, щоб він з ганьбою і жахом відчув це — саме для цього ту трійцю до нього і послано!) приречене заздалегідь; його допомога позірна була б, позірне було б і його пізнання, і якби люди взагалі й прийняли їх, то та допомога й пізнання завше несли б їм лише біду і зводили б їх з пуття, замість вести шляхом істини і спасіння нести. Так, і ось наслідок: хто нічого в житті не пізнав, той з пізнанням іде до тих, хто пізнання прийняти не хоче; віршомаз у німих будить потяг до мови; той, хто забув про обов’язок, закликає сповняти обов’язок тих, хто обов’язку і не сповідує; шкандибайло вчить рівно ходити кульгавих.