…О Плотіє! Незабутньо моя незабутня, красою омита Плотіє! Якби існувало кохання, якби воно вміло розбиратися в хащах людських, то це означало б, що нам дано укупі знайти оту злотолисту віть, що ми вкупі зійдемо до джерела забуття й небуття, до підземного царства, до краю тверезости, що самі ми, позбувшися мрій і тверезі, зійдемо до першооснови, зійдемо не крізь браму чудовну мрій, браму зі слонової кости, яка вже нікого не випускає назад, а крізь ухід роговий тверезости, що дозволить нам вийти й укупі вернутись нагору, і останнє згасання долі нам долю нову подарує, і некохання останнє нам подарує кохання, подарує прийдешню, новонароджену долю! О Плотіє, дитя ще, та все ж таки вже й не дитя! Лиш долю прийдешню, але не пройдешню ми можемо взяти на себе, лиш доля прийдешня — це реальність кохання, доля, яку ми шукаємо в кожній весняній прорості, в кожній билиночці, в кожному пуп’янку, в квіточці кожній, у зрості творіння кожного юного, та найпалкіше шукаємо, певно, в дитині, ладні взяти на себе відповідальність за реформовану і незвершену долю, задля якої душею ми горнемось до всього невинного й беремо прийдешнє в пройдешнє, приймаємо хлопчика в кола турбот чоловіка змужнілого, о Плотіє, саме вона, ця доля прийдешня, й судилася б нам, якби існувало кохання, якби його вміння розбиратися, незалежне від похітливого випадку, могло бути порукою кохання надійного й справжнього, і тоді сама доля коханням була б, була б ним у його становленні і бутті, була б ним як сходження вниз, у щонайглибшу безпам’ятність і нове сходженні вгору, у всепам’ятність, як згасання, перетворення на ніщоту й повернення до незмінного й вічного, коханням була б як билинка, як квіточка, як дитя, була б такою ж незмінною, якими правічно були і билинка, і квіточка, і дитя, й усе ж переродженою на кохання, осяяною злотолистою віттю кохання, безповоротно утраченою…