асолода тривала, знову і знову те, що породжує, підмінює тим, що породжено, краси жадаючи, й крови, і смерти, а жертву втягують усіма правдами і неправдами в солодкий похітливий дурман, біда фальшивому марнолюбству пам’яті, для якої реальности повік не було і яка впадає у спогади лише заради самих тих спогадів, біда завороту буття такому, бо клятва лишається клятвою, і полум’я не розпалити, і грі колись має настати кінець, і він настає вже, хай би скільки це вартувало краси, і крови, і смерти; марнотою все це обертається на межах часів, де уривається земна нескінченність; воістину, невідворотною буде біда та, допоки офірування не стане знову справжньою офірою, не буде пробудження із дрімоти, а гордовитий навіки залишиться бранцем у в’язниці тих бід, — гордовитий, що вважає, немов має право переступити свою ж таки клятву, бо звабливу одночасність плоті і духу, бо припливи й відпливи світу, бо звабливий вигляд красою обрамлених меж світобудови, бо звабу цю він сприймає як дозвіл на примарний той заворот, що заворотом лише увижається сп’янілій пам’яті і забуттю сп’янілому, однаково позбавленим реальности; біда тому сп’янілому, який лишається впертим, закостеніло-гордовитим клятвопорушником і, ворушиться в ньому ще пам’ять чи ні, забуває бездумно, що він — людина; він утратив палахкотливу буття серцевину й уже не тямить, куди падає — униз чи вгору і куди дивиться — вперед чи назад, його колова орбіта не має вже напрямку, а голова його обернулась назад, застигло і смішно. Ні, мертвих не розбудити, не розбудити мертву, над нею потоком сірим зімкнувся простір забуття, й жінки з тієї вулички убозтва і нужди мовби знали, що повз них до останнього протвереження і до забуття останнього несли того, хто не бачив свого життя. Чи ж справедливий був їхній глум? Чи справді було лиш ганебне падіння в ніщоту й у простори голої поверхні, що простеляються нижче від межі ніщоти в підземному царстві? О, ті жінки мали рацію, і він із соромом і жахом мусив слухати їхні насмішки й прокляття, бо фальш, якою він завинив безвинно, була ще брудніша, ніж випадкова і безсоромна розпуста простолюду, бо завинив він тим, що самохіть впав у фальш і хай із веління долі, та самохіть приєднався до клятвопорушного і втраченого племені, яке, зобов’язань не знаючи, никає кам’янистими плитами ніщоти, — без вогню, як тварина, холодне, як рослина, не прокидаючись, як камінь, заблукане в хащах і саме обернувшись на хащі, на остаточну скам’янілу невиразність; він опинився у небезпеці, що завше загрожує тим, хто погрузає у бруді, і він, разом з ними у бруді, принишк разом з принишклими, а небезпека, породжена небезпекою всім небезпекам і нездоланна, як сама доля, небезпека, що від неї не захистить ані сміх, ані регіт, небезпека, що від неї звук завмирає і світло у кришталевому мороку холоднокам’яної неминучости, небезпека, в ночах розчинена, в ночах застигла, — ця небезпека все наростала і наростала. Вона всьому загрожувала, непевним, ненадійним ставало усе, навіть її загроза, позаяк небезпека змінилася, перейшовши із простору подій до простору застиглости. Незворушно застигла ніч, жаром холодним відливало її чорно-прозоре крило золоте, простерте довкола понад людськими оселями, що кам’яним тягарем налягали на застиглість землі, осяяні сухим місячним світлом, і та застиглість пила, глибоко в себе вбирала зоряне світло, до найглибших своїх вогнедишних глибин оберталася на прозористий камінь, ставала прозористою кам’яною тінню у відкритих кришталевих колодязях землі, кришталевим відлунням нечутного, опускаючись до неосягненного, підіймаючися до чутного, аж воно здавалось останнім бездиханно-натужним подихом скам’яніння, тяжким кам’яним сапанням, благанням про подих буття; хвилями накочувались і відкочувались тіні, самі кам’яніючи й на камінь усе обертаючи, і до дійства оцього долучалися, й далі уперто час відраховуючи, навіть кроки чатового за муром, вони вливалися в камінь, ці лункі, врочисті кроки-тіні ніщоти, що виростали з лункої бруківки і вростали у неї знов, і, коли у чимдалі різкішому світлі нарешті проступив розтятий гострими тінями гребінь залізних вістер на горішній окрайці муру, колодязем розверзся провал поміж будівлею й муром, так само яскраво освітлений і з такою самою різко окресленою тінню, до глибини своєї просяклий сріблясто-зеленим сяєвом сфер, скам’янілий від світла, сухий від світла, лункий від світла у своїй німоті аж до самого низу, до землі, піском і рінню всипаної, аж до виразно-нерухомого, хисткого колодязного дня, де в сухій тіні від ріденьких кущів виднівсь якийсь мотлох (до пуття і не скажеш, який саме), наполовину прикритий посрібленим зеленим віттям, — дошки, всіляке домашнє начиння, й усе це також відкидало тіні, але такі жахливо врочисті, що справляли враження самотнього й навдивовижу ганебного відлуння загальної кам’яної німоти, яке віддзеркалювало у собі небезпеку, загрозу, помсту, бо ніщота віддзеркалювалася в ніщоті, віддзеркаливши прозористе в тліні, те й те під покровом крила нерухомого, те й те скорботою сковане, однак у того й у того, зацькованих і розтерзаних, — нечутний, важкий подих смерти…