жі розбито, бруківка на вулицях яких потріскалась, і для всього огрому світу стачило невеличкого цього покою, хоч ні місто, ні степ, ані небо, ні ліс аж ніяк не поменшали, навпаки, все, велике й мале, поставало в якійсь просто-таки приголомшливій багатозначності і рівнозначності, завдяки рівнозначності дозволяючи, щоб під кроною в’яза, немов у тіні високої грозової хмари, звелося місто, найбільше і найпроклятіше з-поміж усіх, страхітливе своєю неосяжною величчю, щоб посеред вічного, неспинного коловороту руйнації звівся принижений Рим, вулицями і вуличками якого у пошуках здобичі никали вовки, прагнучи знов завладати своїм-таки містом, усю земну кулю обіймав цей покій, і куля земна обіймала покій, обіймали міста одне одного, й жодне із них не було десь отам, десь зовні, й жодне із них не було десь отут, усередині, всі вони пропливали, а тим часом високо-високо понад усім цим, високо понад вулканами і скам’янінням, високо понад кроною в’яза, від усього окремо, під велетенським і сірим небесним склепінням, грізно побрязкуючи недвижними мідними крилами, зі свистом, неначе блискучі залізні створіння, понад краєм жахіть нечутно, розлого і важко кружляли птахи ненависти, в боязкому шаленстві розчепіривши лапи, з несамовитим тріумфом ладні ринути вниз і впитися кігтями у кров’ю политі селянські опілля і кровоточиві серця, щоб, розклювавши і пожираючи нутрощі, влитись у зграю метеликів і вовків біля ложа, щоб разом із ними шукати рятунку в краях беззахисности і безутішности, у краях вогнедишних кратерів і драконових випасів, у краях, ще не знаних і ще не названих, у споконвіку відомих зміїних краях тваринности. Вулкани які довселенського творення тут ще розверзнуться? Яких нових чудовиськ вони іще вивергнуть? Хіба й так ще не розверзлося все до наготи останньої? Хіба й так всі можливі і неможливі жахіття у тваринній стихії довкола не дійшли вже своєї останньої грані? Чи прозорість страху наводить на шлях до нового знання, зі страху посталого, до нового, ще глибшого страху, до нової неосягненности у ще глибших одвічних глибинах? Усе вже розвержене, вже нічого не стримаєш, вже нічого не вільно стримати, зостався лиш лет, лиш цей примарний рух, зосталася тьмава, уперта й холодна сірість, в якій — ні шляхів, ні стежок, в якій не розгледіти ні того, що далі, ні того, що ближче, ні того, що вгорі, ні того, що внизу, але він, відлітаючи разом зі зграєю нечисти, пролітаючи з нею крізь сірість холодну, в якій ні шляхів, ні стежок, він почувався, немов у лещатах, — тримала його і стискала непогамована і невгомонна, безплотно-летюча рослинна десниця, і він упізнав: це — видиво смерти, це — сіра застиглість, і щось несе його крізь простір її примарний. Жах крижаний навівали óбрази, зовсім не символічні, вони кружеляли довкола, хвостаті, але без тваринної люті, роззявивши пащі, але не кусаючи, повипускавши кігті, але не хапаючи, настовбурчивши пір’я, але не налітаючи, бризкаючи отрутою, але не вціляючи, б’ючи хвостами і звиваючи кільцями їх; прозоре накидалося на прозоре і, хоч робило це тільки з німою погрозою, було ще страшніше за будь-яке ревище й будь-які кігті; сам жах став прозорим, оголилася першооснова неприкритого жаху, і на самісінькім дні його, на самісінькій глибині глибочезній його колодязя лежала, згорнувшися кільцем, змія часу, а в її крижаних обіймах сочився струмочок ніщоти. Так, це був застиглий жах видива смерти, і тваринний вид, уже, по суті, й не вид, а лише прозористість чогось рослинного, що зі стебел виростало, стеблами було переплетене, перевите хвостами-стеблами, стеблами-зміями спутане, воно пнулося вгору з незмірного, безнадійно утраченого кореневого низу, пнулося з єдности незмірного сплетення коренів, потворна тваринна сутність якого передавалася і йому; тваринний вид, живлячись серцевини ніщотою, оголився, являючи весь жах відсутности властивостей. Жоден страх перед смертю не міг порівнятися з цим найжахливішим із усіх страхів, бо це був не страх, а жах перед видивом смерти посеред ще не тваринної і вже не тваринної стихії, і навіть страху перед каліцтвом, чи перед болем, чи перед задушенням далеко було до цього задушного жаху, незбагненність якого вже не давала змоги що-небудь утримати, бо в ще не створеному творінні, в його бездиханності, в його задушливості втримати нічого не можна; це була та задушливість незавершеного, нествореного творіння, та звичайна її прозорість, в якій тварина, рослина, людина — все таке прозоре, таке подібне, що ледь не тотожне одне одному, й усе через свій невимовний жах, через свою нерозірвану й нерозривну пов’язаність із ніщотою, неживе, а проте сповнене прагнення до окремішнього буття, через таку надзвичайну подібність і таку надзвичайну взаємну ворожість, — все одне одного душить, все охоплене жахливим страхом тварини, що у власнім позірнім бутті добачає саму безвиразну тваринність. О, цей задушливий страх усесвіту! Чи цей страх існував не вічно? Чи він був коли-небудь по-справжньому вільний від цього страху?! Чи не минало життя його лише у марних зусиллях захиститись від натиску цього жахіття?! Ох, так тривало щоночі, тривало роками й десятиріччями, у давно проминулій юності і ще недавно, ще вчора, щоночі він сам себе ошукував, марнославно гадаючи, немовби прислухається до умирання, та насправді лише захищався так від жахливого видива смерти, захищався від образів видива смерти, які щоночі приходили, а він не волів про них знати, не волів їх бачити, хоч вони його й не полишали…