е одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря — ніби і не сама, а її щось понесло, — й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня — ця остання загроза порожнечі огидної — загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона — після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій — також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення — і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме — й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе — й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву — мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати — доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі, це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, — отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, — зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком: