— «Енеїду» спалити!
Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:
— Ти кликав?
Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки — чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:
— Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.
І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:
— Не проганяй мене.
— Одначе ти став на шляху моїм, — відказав він, — інший голос я чути волію, ти — лише голос примарний, я маю знайти голос інший.
— Я був твоїм шляхом, я — твій шлях, — пролунало у відповідь. — Я — суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.
Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:
— Відгомін твоєї поеми вічний.
Тоді він сказав:
— Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.
— Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.
Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.