Доле, ти йдеш попереду всіх богів,
Жодного творення ще не було, а ти вже була,
Ти — нагота прапочатку, вірна собі лиш,
Ти — форма холодна всьому.
Ти — творіння й творець водночас.
І діяння, й знання, і тлумачення ти водночас
Твоя нагота просякає людину і Бога,
Ти владаєш усім, що створено.
Ти повеліла — і Бог вийшов
Із власного небуття і став батьком,
І покликав з німоти імена світла,
із лона правічної матері-тьми,
даруючи власне ім’я всьому, що невиразне й непевне,
даруючи образ всьому, що без образу,
І мовою стало одвічне мовчання, і співом — одвічний рокіт,
І сфери слово твоє заспівали.
Та уві сні, о доле, ти все
Повертаєш назад, у наготу й мовчання,
І безжально усе у своїй голизні ховаєш,
І Бог опускається, як кришталево-чиста сніжинка,
І в сяєві тане під порожнім склепінням сну.
Недвижимо сяючи, склепіння сну наслухало німі ці слова, німо їх відбивало й відносило до безлуння останнього світла, і здавалося, що й слова ці — лиш відлуння самого сяєва. А він далі провадив: