І бездиханно провадив сон далі:
Форма, навіть праформа, для смертного смертна,
І смертна для Бога, коли помирає у нереальності,
Смертна, попри марноту марнот примарної єдности.
Нещасна! Навіть якщо половина брехливо
Видасть себе за ціле і знову сховається в лоні
Одвічної матері-ночі, навіть якщо зухвало
Нарече себе цілим і самого пророчого батька гідністю,
Тебе не врятує ніщо, о доле, і ти ввергнешся знов у свою ніщоту;
Сп’янівши від власної долі, обернешся ти порожнечею,
І світи — нескінченний, нестримний і марний
їхній коловорот у красі, — від тебе сп’яніють,
Сп’яніють від смерти,
Бо творення вище за форму, творити — це вирізняти,
Це відділяти добро від зла, о, лише така спромога
Безсмертна воістину.
Чи не ти, насправді лиш форма, до істини кликала
Бога й людину, щоб вони, замість тебе вирізняти призначені,
Навік стали втіленням форми світу?
Чи не на це ти мене прирекла, прилучивши до творення?
Недосконала ти, зла ти знаряддя,
Ти напасті несеш, і сама ти — напасть, в якої сама й у покорі;
О, боги вже знеможені, а людям
І поготів сил не дано; і ті, й ті, творіння твої, — випадкові, як і сама ти,
Перед ще вищою долею, й той, кого покликано,
Він, як і ти, — лише форма; позбувшись ім’я,
він недосяжний, не обертається вже і поклику
У проминущому сні вже не чує.
Так, він поклику справді не чув; німота обступала німоту його власну; ніщо вже до нього не озивалось, і він вже не годен був нічого сказати; ніщо вже його не кликало, і він вже не годен був ні до чого докликатись. Але сон, мерехтливий і непроникний, недвижний і неозорий, розстилав голоси круг нього, переливався бідою, перед якою безсилі й боги, всеосяжний і неминучий сон, в якому згасає творення, зло і добро зливаються, і незліченні сплетіння, нескінченні шляхи променисті, і неземне тут світло, а проте всьому є лік, всьому кінець, все тут земне, все відмерти призначене… Невже сон цей відходив? Невже разом зі сном, що відходив у вічність, відходив і той, хто ним снив? Ніщо не спливало у пам’яті, одначе все було пам’яттю, осяяне згубним, як сама згуба, чарівливим світлом без тіні, світлом непевности і невиразности, світлом нездоланно-примежового простору, осяяне аж до глибинних спогадів примежовою мерехтливо-недвижною грою долі, межі якої все ж таки можна здолати, треба здолати, щойно гра відживе своє, стративши рештки свого розмаїття, перебравши і перепробувавши всі свої відокремлення і переплетення, щойно до дна буде випито цей неподільний переміш добра і зла; о, до дна буде випито чашу біди, відживе своє форма долі, відімре у відмерлому спогаді, що не пригадує вже й сам себе. О спогади, о світла згасання і музики сфер, о світів нескінченна вервечка, коловорот послідовности доль у земному згасанні і розгоранні, нові і нові спроби творити, знову і знову повторені і приречені на повторення, поки зло пощастить прогнати зі світла, поки те, що саме себе творить, пощастить відділити від того, що застигло, нестворене, щоб — під знову незмінно напнутим небесним шатром — незмінність настала й засяяла знов, підносячи образ людський аж до самісіньких сферних меж, до незримої гри зорянистих шляхів, до кам’янисто-холодного зоресяйного образу неба. І терезів уселенських шальки — немовби сузір’я всередині й зовні, погаслі від надмірного сяяння у німоті променистій, ще не втратили решток дихання, немовби вони, глухі до поклику, ще не втратили решток могутньої сили світіння свого щонайтемнішого, немовби іще раз могла забриніти ліра небес і душі, немовби суще не зовсім іще на кристал обернулось, а його рівновага не зовсім іще відновилась, — терезів уселенських шальки й далі гойдалися, тож знання ще було, воно мало ще право бути, — знання кристала про себе самого, знання сну про себе самого, знання про прийдешнє й незмінне, про вічносуще, про повік недосяжне, що сріберним гуком явило себе із потаємних куточків уселенської пам’яті, де ховається мова сну кришталева, провість відлуння майбутнього дзвону, тож в німоті вже останній пролунали слова:
Коли ж, о коли?
Коли було творення, вільне від форм,
Коли було творення, вільне від долі? О, а було ж, і
Було без сновидінь, не наяву, не уві сні,
Лише мить, лише спів, канув
Голос, не докликатись поклику, усміху…